Василь СКУРАТІВСЬКИЙ
ПОГОСТИНИ
ГРУДЕНЬ ЗЕМЛЮ ГРУДИТЬ І ЗЕМЛЮ СТУДИТЬ
Йде другий тиждень грудня, а дід Тарас жодного разу ще не перевідав нашу оселю. Сьогодні до нас забігла тітка Ївга і сповістила неприємну новину — дідусь тяжко захворів...
— Одягайся, внучку, та підемо до нашого сусіда. Треба ж перевідати, як він там почувається...— глянули на мене бабуся сумними очима.
Ми взяли з собою пару глечиків з киселиком та морсом, спеціально приготовленим бабусею з чорної смородини та калини, і вийшли на вулицю. Тихо довкруж, тільки морозець пощипує за щоки та порипує під ногами сніжок.
А ось і дідусева хатинка. Стоїть вона, немов сирота, на самому кінці вулиці. Скоро, думаю собі, ще коротшою стане вона. Як тільки одійдуть на той світ дід Тарас та тітка Ївга, їхні діти одразу ж продадуть хату. Вже навіть приїздили купці з сусіднього села.
Обійстя в дідуся, як завжди, чепурне й затишне. Онде як гарно складені дрова під стріхою, біля току висять на кілочках граблі різних розмірів, а на дровітні біліють ще новенькі санчата. Дідусь їх щойно змайстрував, щоб вивозити взимку гній на огород.
— Гарний був з нього господар,— бабуся зупиняються посеред двору й оглядають довкола.
— А чого це ви кажете — "був"? Хіба дідуся немає?..— ловлю їх на слові.
— Та це я сама до себе,— виправдовуються вони.— Коли стара людина хворіє, то кажуть: гарний був господар,— і одвертаються від мене, щоб витерти кінчиками хустини зволожені очі.
Ми зайшли у хату. На дерев’яному ліжкові лежав дідусь. Обличчя у нього було жовте, як віск. Він важко дихав.
Побачивши нас, дідусь посміхнувся. Але усмішка та видалась мені надто силуваною і неприродною.
— Проходьте й сідайте, дорогі гості,— припросив господар.— Вибачте, що нікому й лави витерти, бо я вдома одинакую. Ївга недавно пішла до фельдшера за пігульками. В грудях щось так пече й давить, що спасу нема...
— Липовий чай тре пити,— радять бабуся, сідаючи поруч нього.
— Вже пив і липовий, і суничний,— байдуже відповів дідусь.— Нічого не допомагає...
— Ми тобі ось киселику та морсу принесли,— бабуся поставили глечики на стільчика, що стояв в ізголів’ї.— Ти ж сам казав, що для хворого треба побільше вживати ягодових наварів.
— Для моєї хвороби, мабуть, уже ніщо не допоможе. Прийшов, очевидячки, час збиратися в далеку дорогу. Від цього, Мотре, ще ніхто не одкупився.
— Такеє й скажеш! — обірвали на півслові бабуся.— Підлікуєшся трохи — і підемо празникувати Андрієву калиту.
Дідусеве обличчя нараз ожило, в очах зблиснули теплі зіниці.
— Так це ж, Мотре, Андрій, здається, завтра. Ану, хлопче, пригадай, яке буде число?
— Завтра тринадцяте грудня,— відповідаю відразу ж.
— О-о,— ще веселішим робиться дідусь.— Як гарно ми його святкували колись! Пам’ятаєш, Мотре?
І обоє починають згадувати свою молодість. Мені найбільше сподобався давній обряд калити. Його відзначали лише на Андрія. Дівчата зранку пекли великого коржа з дірочкою посередині. А ввечері калиту (так називався цей виріб і сам обряд) прив’язували мотузком до сволока. Висіти корж мав вище зросту людини.
Невдовзі до оселі сходилися хлопці. Перш ніж зайти до хати і присісти, кожен мусив показати свою парубоцьку вдачу. Взявши між ноги коцюбу, хлопець звертався до присутніх: "Дозвольте калиту кусати?" — "А ми будемо,— відповідали дівчата,— сажею писати!" — "А я вкушу!" — наполягав парубок. "А я впишу!" — попереджала дівчина, що стояла біля калити з квачем та розведеною на воді сажею.
Якщо хлопцеві щастило проїхатися на коцюбі до коржа і, підстрибнувши, відкусити шматочок, то він міг спокійно сідати біля дівчат. Коли ж під час дійства розсміявся (а дівчата навмисне смішили парубків) чи не зумів надкусити калити — невдасі зразу ж вимащували сажею обличчя. Так тривало доти, доки всі хлопці не спробують дістати калити. Рідко кому щастило вийти сухим з гри. Невдах висміювали і кепкували з них досхочу.
Після калити дівчата збиралися потайки від хлопців, щоби поворожити. В одній з осель вони розкладали на ослінчику заздалегідь випечені пампушечки. Потім до хати впускали голодного пса, якого навмисне не годували протягом дня.
Тварина зараз же кидалася до наїдку. Чию пампушечку пес хапав першою, та дівчина, за повір’ям, мала вийти найшвидше заміж. З цього приводу казали: "На Андрія робиться дівицям надія".
Через чотири дні по Андрію наступало свято Варвари. Про нього також мовить прислів’я: "Варвари ночі украли, а дня доточили". І справді, з цього часу вже починає довшати день. Тому молодь відзначала цю подію досить цікавим обрядом.
Дівчата готували з сиру вареники. На вечерю запрошували і хлопців. Така сходка називалася "пирхуни", бо серед них обов’язково мали бути і вареники, начинені не сиром, а борошном. Та парубки знали про це і намагалися скуштувати лише справжній ви, довгий час дражнили "пирхунами".
— А ти чого сів так здалеку? — звертається до мене дідусь.— Ходи ближче, хоч надивлюся на тебе. Я тобі приберіг одну гарну приказку, якої ти ще не чуріб. Тільки не завжди їм вдавалося.
Хлопців, яким потрапили вареники з борошном: "Варвара мости мостить, Савва (він випадає на 18 грудня) гвозді гвоздить, а Микола (19 грудня) прибиває". Себто вода на річках замерзає, міцнішає мороз, і вже можна їздити будь-кудою.
Я підходжу до ліжка, вмощуюсь на краєчку. Дідусь починає пестити мою голівку. Рука в нього якась нежива й холодна.
— То як там наша грушка-дичка — жива-здорова?
— Закуталася сніжком,— відповідаю.
— Не забудь,— нагадує дідусь,— обв’язати її житнім кулем, бо за зиму зайці геть позгризають кору!
— Я це зроблю з татом під Новий рік.
— То буде пізно,— уточнює дідусь.— На Новий рік лише підв’язують перевеслами, щоб рясно вродила садовина. А стовбури обв’язувати треба зараз. Уже морози приспичили-ся, сніг землю прикрив. Зайцям, отже, бракує ситної їжи, і вони починають обгризати кору на молоденьких деревцях.
— Гаразд,— згоджуюсь,— завтра обов’язково обв’яжемо!
— А як справи з груднем — щось вдалося записати без мене?
— Крім вас,— лагідно посміхаюся дідусеві, щоб йому було приємніше,— ніхто краще не знає, хіба що бабуся. Ось від них я й почув таке: грудень рік кінчає, а зиму починає...
— Я скажу тобі простішу: грудень — кінець року, а початок зими. Чи ще таку: січень рік починає, а грудень кінчає. Бач, скільки різних варіантів. А ця приказка більш конкретна — груднева днина куца: сюди тень, туди тень, та й минув день. Отож і виходить, що сумний грудень у свято й будень.
— А ще, Тарасе,— не втримуються бабуся,— ти призабув отаку: смутно, як у грудні пополудні!
— Виходить, забув,— підморгує мені дідусь, наче йому нічого не болить.— А ось коли людина непривітна й сувора, то кажуть про таку: сподівайся від нього тепла, як од грудня погоди, чи — у грудні тепло, як за лихим паном. Бувало, як візьметься морозом, то один одному й каже: "Рихтуйтеся, люди, бо іде грудень!" або "Прийшов грудень — приніс студень, бо він око снігом радує, а вухо морозом рве".
— Дідусю,— хвалюся ще однією почутою приказкою,— вам доводилося чути таку: грудень поле грудить, а землю студить?
— Цю я знаю. А ось такої, либонь, і не чув: грудень землю грудить і поле студить. Виходить, знацця, як той казав — влітку важко без корови, а в грудні без кожушка. Отож зодягайся щотепліше, бо зимою сонце хоч і світить, та не гріє, а зимне тепло, як мачушине добро. Тому не соромся відкачувати шапку! Груднева пора постійно з прогнозом плутає — то сніг, то завірюха, бо зима коло вуха...
На цьому дідусь зірвався. Душкий кашель не дав йому договорити далі. Він витяг носовичка, прикрив ним вуста. Трохи відкашлявшись, мовив:
— Як там на вулиці, Мотре?
— Мороз своє бере...— сумним голосом відповіли бабуся.
— Нічого не зробиш — надійшла груднева пора. За всіма ознаками місяць буде суворим.
Й одразу ж беруться за прикмети.
Якщо взимку райкова зоря скоро гасне — на холод, а коли вечірня раптово згоряє — на відлигу.
Дим без вітру стелиться по землі — випаде сніг або потепліє.
Починають "плакати" вікна — зменшиться тиск і потепліє.
Кіт шкрябає підлогу — на вітер і завірюху, дере стіну — на негоду, лежить черевцем догори — на відлигу, згорнувся в клубочок і вткнувся писком в лапки — на мороз.
Взимку кінь лягає на землю — перед снігопадом, а перевертається через спину — на відлигу.
Яскраві зірки взимку — на мороз.
Тетеруки й куріпки здіймаються з дерев і відлітають з галяв у глибину лісу — невдовзі почнеться завірюха.
Якщо ворона сидить на верхівці дерева й каркає — бути хурделиці.
Кімнатні птахи мовчать перед заметіллю.
Сова кричить — холод накликає.
— Ну, а ось цю прикмету ти вже сам перевіриш,— каже мені дідусь.— Ідучи додому, придивися: якщо скриплять віконниці чи колодязний журавель, то завтра повіє відлигою. А поки що візьми он там, на покуті, старого календаря і прочитай уголос останню сторінку.
Я витяг приношену довголіттям книженцію, почав роздивлятися її. Вперше в житті мені пощастило тримати в руках дореволюційне видання. На придивок папір ще був міцний, текст розбірливий і гарні ілюстрації. Поспіхом перелистав цупкі сторінки і зупинився там, де йшлося про останній місяць року.
"Назва "грудень",— почав читати вголос,— походить від самого характеру місяця. Із настанням заморозків розбита кіньми дорога перетворювалася в суцільне груддя. З цього приводу казали: грудень на возі витрусить не тільки сіно, а й душу. А що так з давен називали місяць на Україні, то це підтверджує Іпатіївський літопис: "Пойдоша... на кольхь, а по грудну пути, бо тогда мць грудень".
Останній рядок я ледве прочитав. На ньому й зупинив мене дідусь:
— Ти, мабуть, не все втямив з тої цитати. Та це й зрозуміло. Писалася вона понад тисячу років тому. Але вже й тоді, як бачиш, останній місяць року називали груднем. У народі ж — "студнем" та "мочавцем". На Поліссі довгий час жила назва "трусим". Грудень трусить не тільки сніжок, але й погоничів. Тому кажуть: "Груднева дорога не для воза, а для полоза", тобто саней.
Нарешті й тітка Ївга прийшла. Тому ми почали збиратися додому. Дідусь подивився на нас жалібливо-сумними очима.
— То коли вас чекати знову? — запитую дідуся.
— Один Бог святий знає,— відповів хрипкуватим голосом старенький.— Я вже, здається, своє одходив. Тепер ви навідуйтеся на погостини. А календарика можеш собі взяти на згадку. Цікава книжечка!
— Обов’язково прийдемо,— обіцяю дідусеві і ховаю за пазуху цінний подарунок.
Тітка Ївга вивела нас на вулицю. Бабуся довго розпитували, як почувається дідусь, що в нього болить.
— Хоч би зиму пережив,— відказала вона і почала витирати зволожені очі.— Щоночі з’являється гарячка, втрачає пам’ять. Чує душа моя, що йому недовго залишилося жити на цьому світі...
Ми вийшли на дорогу. Темно довкруж, хоч в око ткни. На вулиці ні душі. По обочинах, покліпуючи вогниками вікон, одна до одної тулилися оселі. Зараз, коли поміцнішав морозець, їм, хатам, од такого сусідства, здається, тепліше й затишніше.
У вечірніх сутінках оселі нагадують старих дідусів, що понатягували поверх голів солом’яні стріхи-капелюхи і попихкують сизим димком. З димарів, наче з люльок, він в’ється й зникає в темному безмежжі ночі.
Йдемо мовчки. Нарешті я не втримуюсь, забігаю поперед бабусі.
— Це правда, що дідусь уже ніколи більше не прийде до нас на погостини? Хто ж тоді розповідатиме мені прислів’я та приказки, народні прикмети?..
Бабуся пригортають мене до себе і довго не відпускають.
— Нічого, онучку, не зробиш. Хто народився, неодмінно має одійти. Такий закон життя. Ми вже прожили своє, щось доброго зробили, чогось не встигли, але намагалися зберегти все краще з попередніх поколінь. Тобі ж велено долею продовжити наш рід.— І, щоб якось розвеселити мене, додають: — Бачиш, як дрібно миготять у небі зорі? То — на холод. Прийшов, кажуть, грудень — приніс студень...
Але мені зараз не до прикмет. Важкий клубок підкочується до горла. Перед очима стоїть дід Тарас, його теплі й ласкаві очі лагідно усміхаються й мовби говорять: "Ну що це ти, хлопче, розкис? Подивися довкола, яка красива зима! Милуйся нею, радій літам молодим. У тебе ще все попереду. Тільки зумій мудро розпорядитися своїм майбутнім. Але при цьому пам’ятай — життя людське коротке, тому потрібно встигнути зробити багацько добра. Отже, свій зачинок маєш починати сьогодні. На довгій життєвій ниві тобі всього доведеться скуштувати. Головне, не піддавайся розпачу, завжди і в усьому будь чесним і непоступливим, не зраджуй свій народ. Пам’ятай, що ти його дитя. А діти мають знати, чийого вони племені-роду..."
— Там, мабуть, уже й вечеря вихолола, ходімо швидше додому! — Бабуся беруть мене за руку, і ми поволі йдемо Забудською вулицею.
Вузька стежка круто повертає до нашої хати. А ось і криниця. Над нею схилився високий журавель, тримаючи в дзьобі бляшане відерце. Я прислухаюся, чи не поскрипує він. Ні, мовчки стоїть. Отже, як казав дідусь, мороз не відступить.
Це була остання дідусева прикмета, яку я запам’ятав з його мудрих вуст...
Василь СКУРАТІВСЬКИЙ
ПОГОСТИНИ
ПОГОСТИНИ
ГРУДЕНЬ ЗЕМЛЮ ГРУДИТЬ І ЗЕМЛЮ СТУДИТЬ
Йде другий тиждень грудня, а дід Тарас жодного разу ще не перевідав нашу оселю. Сьогодні до нас забігла тітка Ївга і сповістила неприємну новину — дідусь тяжко захворів...
— Одягайся, внучку, та підемо до нашого сусіда. Треба ж перевідати, як він там почувається...— глянули на мене бабуся сумними очима.
Ми взяли з собою пару глечиків з киселиком та морсом, спеціально приготовленим бабусею з чорної смородини та калини, і вийшли на вулицю. Тихо довкруж, тільки морозець пощипує за щоки та порипує під ногами сніжок.
А ось і дідусева хатинка. Стоїть вона, немов сирота, на самому кінці вулиці. Скоро, думаю собі, ще коротшою стане вона. Як тільки одійдуть на той світ дід Тарас та тітка Ївга, їхні діти одразу ж продадуть хату. Вже навіть приїздили купці з сусіднього села.
Обійстя в дідуся, як завжди, чепурне й затишне. Онде як гарно складені дрова під стріхою, біля току висять на кілочках граблі різних розмірів, а на дровітні біліють ще новенькі санчата. Дідусь їх щойно змайстрував, щоб вивозити взимку гній на огород.
— Гарний був з нього господар,— бабуся зупиняються посеред двору й оглядають довкола.
— А чого це ви кажете — "був"? Хіба дідуся немає?..— ловлю їх на слові.
— Та це я сама до себе,— виправдовуються вони.— Коли стара людина хворіє, то кажуть: гарний був господар,— і одвертаються від мене, щоб витерти кінчиками хустини зволожені очі.
— А чого це ви кажете — "був"? Хіба дідуся немає?..— ловлю їх на слові.
— Та це я сама до себе,— виправдовуються вони.— Коли стара людина хворіє, то кажуть: гарний був господар,— і одвертаються від мене, щоб витерти кінчиками хустини зволожені очі.
Ми зайшли у хату. На дерев’яному ліжкові лежав дідусь. Обличчя у нього було жовте, як віск. Він важко дихав.
Побачивши нас, дідусь посміхнувся. Але усмішка та видалась мені надто силуваною і неприродною.
— Проходьте й сідайте, дорогі гості,— припросив господар.— Вибачте, що нікому й лави витерти, бо я вдома одинакую. Ївга недавно пішла до фельдшера за пігульками. В грудях щось так пече й давить, що спасу нема...
— Липовий чай тре пити,— радять бабуся, сідаючи поруч нього.
— Вже пив і липовий, і суничний,— байдуже відповів дідусь.— Нічого не допомагає...
— Ми тобі ось киселику та морсу принесли,— бабуся поставили глечики на стільчика, що стояв в ізголів’ї.— Ти ж сам казав, що для хворого треба побільше вживати ягодових наварів.
— Для моєї хвороби, мабуть, уже ніщо не допоможе. Прийшов, очевидячки, час збиратися в далеку дорогу. Від цього, Мотре, ще ніхто не одкупився.
— Такеє й скажеш! — обірвали на півслові бабуся.— Підлікуєшся трохи — і підемо празникувати Андрієву калиту.
— Проходьте й сідайте, дорогі гості,— припросив господар.— Вибачте, що нікому й лави витерти, бо я вдома одинакую. Ївга недавно пішла до фельдшера за пігульками. В грудях щось так пече й давить, що спасу нема...
— Липовий чай тре пити,— радять бабуся, сідаючи поруч нього.
— Вже пив і липовий, і суничний,— байдуже відповів дідусь.— Нічого не допомагає...
— Ми тобі ось киселику та морсу принесли,— бабуся поставили глечики на стільчика, що стояв в ізголів’ї.— Ти ж сам казав, що для хворого треба побільше вживати ягодових наварів.
— Для моєї хвороби, мабуть, уже ніщо не допоможе. Прийшов, очевидячки, час збиратися в далеку дорогу. Від цього, Мотре, ще ніхто не одкупився.
— Такеє й скажеш! — обірвали на півслові бабуся.— Підлікуєшся трохи — і підемо празникувати Андрієву калиту.
Дідусеве обличчя нараз ожило, в очах зблиснули теплі зіниці.
— Так це ж, Мотре, Андрій, здається, завтра. Ану, хлопче, пригадай, яке буде число?
— Завтра тринадцяте грудня,— відповідаю відразу ж.
— О-о,— ще веселішим робиться дідусь.— Як гарно ми його святкували колись! Пам’ятаєш, Мотре?
— Завтра тринадцяте грудня,— відповідаю відразу ж.
— О-о,— ще веселішим робиться дідусь.— Як гарно ми його святкували колись! Пам’ятаєш, Мотре?
І обоє починають згадувати свою молодість. Мені найбільше сподобався давній обряд калити. Його відзначали лише на Андрія. Дівчата зранку пекли великого коржа з дірочкою посередині. А ввечері калиту (так називався цей виріб і сам обряд) прив’язували мотузком до сволока. Висіти корж мав вище зросту людини.
Невдовзі до оселі сходилися хлопці. Перш ніж зайти до хати і присісти, кожен мусив показати свою парубоцьку вдачу. Взявши між ноги коцюбу, хлопець звертався до присутніх: "Дозвольте калиту кусати?" — "А ми будемо,— відповідали дівчата,— сажею писати!" — "А я вкушу!" — наполягав парубок. "А я впишу!" — попереджала дівчина, що стояла біля калити з квачем та розведеною на воді сажею.
Якщо хлопцеві щастило проїхатися на коцюбі до коржа і, підстрибнувши, відкусити шматочок, то він міг спокійно сідати біля дівчат. Коли ж під час дійства розсміявся (а дівчата навмисне смішили парубків) чи не зумів надкусити калити — невдасі зразу ж вимащували сажею обличчя. Так тривало доти, доки всі хлопці не спробують дістати калити. Рідко кому щастило вийти сухим з гри. Невдах висміювали і кепкували з них досхочу.
Після калити дівчата збиралися потайки від хлопців, щоби поворожити. В одній з осель вони розкладали на ослінчику заздалегідь випечені пампушечки. Потім до хати впускали голодного пса, якого навмисне не годували протягом дня.
Тварина зараз же кидалася до наїдку. Чию пампушечку пес хапав першою, та дівчина, за повір’ям, мала вийти найшвидше заміж. З цього приводу казали: "На Андрія робиться дівицям надія".
Через чотири дні по Андрію наступало свято Варвари. Про нього також мовить прислів’я: "Варвари ночі украли, а дня доточили". І справді, з цього часу вже починає довшати день. Тому молодь відзначала цю подію досить цікавим обрядом.
Дівчата готували з сиру вареники. На вечерю запрошували і хлопців. Така сходка називалася "пирхуни", бо серед них обов’язково мали бути і вареники, начинені не сиром, а борошном. Та парубки знали про це і намагалися скуштувати лише справжній ви, довгий час дражнили "пирхунами".
— А ти чого сів так здалеку? — звертається до мене дідусь.— Ходи ближче, хоч надивлюся на тебе. Я тобі приберіг одну гарну приказку, якої ти ще не чуріб. Тільки не завжди їм вдавалося.
Хлопців, яким потрапили вареники з борошном: "Варвара мости мостить, Савва (він випадає на 18 грудня) гвозді гвоздить, а Микола (19 грудня) прибиває". Себто вода на річках замерзає, міцнішає мороз, і вже можна їздити будь-кудою.
Я підходжу до ліжка, вмощуюсь на краєчку. Дідусь починає пестити мою голівку. Рука в нього якась нежива й холодна.
— То як там наша грушка-дичка — жива-здорова?
— Закуталася сніжком,— відповідаю.
— Не забудь,— нагадує дідусь,— обв’язати її житнім кулем, бо за зиму зайці геть позгризають кору!
— Я це зроблю з татом під Новий рік.
— То буде пізно,— уточнює дідусь.— На Новий рік лише підв’язують перевеслами, щоб рясно вродила садовина. А стовбури обв’язувати треба зараз. Уже морози приспичили-ся, сніг землю прикрив. Зайцям, отже, бракує ситної їжи, і вони починають обгризати кору на молоденьких деревцях.
— Гаразд,— згоджуюсь,— завтра обов’язково обв’яжемо!
— А як справи з груднем — щось вдалося записати без мене?
— Крім вас,— лагідно посміхаюся дідусеві, щоб йому було приємніше,— ніхто краще не знає, хіба що бабуся. Ось від них я й почув таке: грудень рік кінчає, а зиму починає...
— Я скажу тобі простішу: грудень — кінець року, а початок зими. Чи ще таку: січень рік починає, а грудень кінчає. Бач, скільки різних варіантів. А ця приказка більш конкретна — груднева днина куца: сюди тень, туди тень, та й минув день. Отож і виходить, що сумний грудень у свято й будень.
— А ще, Тарасе,— не втримуються бабуся,— ти призабув отаку: смутно, як у грудні пополудні!
— Виходить, забув,— підморгує мені дідусь, наче йому нічого не болить.— А ось коли людина непривітна й сувора, то кажуть про таку: сподівайся від нього тепла, як од грудня погоди, чи — у грудні тепло, як за лихим паном. Бувало, як візьметься морозом, то один одному й каже: "Рихтуйтеся, люди, бо іде грудень!" або "Прийшов грудень — приніс студень, бо він око снігом радує, а вухо морозом рве".
— Дідусю,— хвалюся ще однією почутою приказкою,— вам доводилося чути таку: грудень поле грудить, а землю студить?
— Цю я знаю. А ось такої, либонь, і не чув: грудень землю грудить і поле студить. Виходить, знацця, як той казав — влітку важко без корови, а в грудні без кожушка. Отож зодягайся щотепліше, бо зимою сонце хоч і світить, та не гріє, а зимне тепло, як мачушине добро. Тому не соромся відкачувати шапку! Груднева пора постійно з прогнозом плутає — то сніг, то завірюха, бо зима коло вуха...
— Закуталася сніжком,— відповідаю.
— Не забудь,— нагадує дідусь,— обв’язати її житнім кулем, бо за зиму зайці геть позгризають кору!
— Я це зроблю з татом під Новий рік.
— То буде пізно,— уточнює дідусь.— На Новий рік лише підв’язують перевеслами, щоб рясно вродила садовина. А стовбури обв’язувати треба зараз. Уже морози приспичили-ся, сніг землю прикрив. Зайцям, отже, бракує ситної їжи, і вони починають обгризати кору на молоденьких деревцях.
— Гаразд,— згоджуюсь,— завтра обов’язково обв’яжемо!
— А як справи з груднем — щось вдалося записати без мене?
— Крім вас,— лагідно посміхаюся дідусеві, щоб йому було приємніше,— ніхто краще не знає, хіба що бабуся. Ось від них я й почув таке: грудень рік кінчає, а зиму починає...
— Я скажу тобі простішу: грудень — кінець року, а початок зими. Чи ще таку: січень рік починає, а грудень кінчає. Бач, скільки різних варіантів. А ця приказка більш конкретна — груднева днина куца: сюди тень, туди тень, та й минув день. Отож і виходить, що сумний грудень у свято й будень.
— А ще, Тарасе,— не втримуються бабуся,— ти призабув отаку: смутно, як у грудні пополудні!
— Виходить, забув,— підморгує мені дідусь, наче йому нічого не болить.— А ось коли людина непривітна й сувора, то кажуть про таку: сподівайся від нього тепла, як од грудня погоди, чи — у грудні тепло, як за лихим паном. Бувало, як візьметься морозом, то один одному й каже: "Рихтуйтеся, люди, бо іде грудень!" або "Прийшов грудень — приніс студень, бо він око снігом радує, а вухо морозом рве".
— Дідусю,— хвалюся ще однією почутою приказкою,— вам доводилося чути таку: грудень поле грудить, а землю студить?
— Цю я знаю. А ось такої, либонь, і не чув: грудень землю грудить і поле студить. Виходить, знацця, як той казав — влітку важко без корови, а в грудні без кожушка. Отож зодягайся щотепліше, бо зимою сонце хоч і світить, та не гріє, а зимне тепло, як мачушине добро. Тому не соромся відкачувати шапку! Груднева пора постійно з прогнозом плутає — то сніг, то завірюха, бо зима коло вуха...
На цьому дідусь зірвався. Душкий кашель не дав йому договорити далі. Він витяг носовичка, прикрив ним вуста. Трохи відкашлявшись, мовив:
— Як там на вулиці, Мотре?
— Мороз своє бере...— сумним голосом відповіли бабуся.
— Нічого не зробиш — надійшла груднева пора. За всіма ознаками місяць буде суворим.
— Мороз своє бере...— сумним голосом відповіли бабуся.
— Нічого не зробиш — надійшла груднева пора. За всіма ознаками місяць буде суворим.
Й одразу ж беруться за прикмети.
Якщо взимку райкова зоря скоро гасне — на холод, а коли вечірня раптово згоряє — на відлигу.
Дим без вітру стелиться по землі — випаде сніг або потепліє.
Починають "плакати" вікна — зменшиться тиск і потепліє.
Кіт шкрябає підлогу — на вітер і завірюху, дере стіну — на негоду, лежить черевцем догори — на відлигу, згорнувся в клубочок і вткнувся писком в лапки — на мороз.
Взимку кінь лягає на землю — перед снігопадом, а перевертається через спину — на відлигу.
Яскраві зірки взимку — на мороз.
Тетеруки й куріпки здіймаються з дерев і відлітають з галяв у глибину лісу — невдовзі почнеться завірюха.
Якщо ворона сидить на верхівці дерева й каркає — бути хурделиці.
Кімнатні птахи мовчать перед заметіллю.
Сова кричить — холод накликає.
Дим без вітру стелиться по землі — випаде сніг або потепліє.
Починають "плакати" вікна — зменшиться тиск і потепліє.
Кіт шкрябає підлогу — на вітер і завірюху, дере стіну — на негоду, лежить черевцем догори — на відлигу, згорнувся в клубочок і вткнувся писком в лапки — на мороз.
Взимку кінь лягає на землю — перед снігопадом, а перевертається через спину — на відлигу.
Яскраві зірки взимку — на мороз.
Тетеруки й куріпки здіймаються з дерев і відлітають з галяв у глибину лісу — невдовзі почнеться завірюха.
Якщо ворона сидить на верхівці дерева й каркає — бути хурделиці.
Кімнатні птахи мовчать перед заметіллю.
Сова кричить — холод накликає.
— Ну, а ось цю прикмету ти вже сам перевіриш,— каже мені дідусь.— Ідучи додому, придивися: якщо скриплять віконниці чи колодязний журавель, то завтра повіє відлигою. А поки що візьми он там, на покуті, старого календаря і прочитай уголос останню сторінку.
Я витяг приношену довголіттям книженцію, почав роздивлятися її. Вперше в житті мені пощастило тримати в руках дореволюційне видання. На придивок папір ще був міцний, текст розбірливий і гарні ілюстрації. Поспіхом перелистав цупкі сторінки і зупинився там, де йшлося про останній місяць року.
"Назва "грудень",— почав читати вголос,— походить від самого характеру місяця. Із настанням заморозків розбита кіньми дорога перетворювалася в суцільне груддя. З цього приводу казали: грудень на возі витрусить не тільки сіно, а й душу. А що так з давен називали місяць на Україні, то це підтверджує Іпатіївський літопис: "Пойдоша... на кольхь, а по грудну пути, бо тогда мць грудень".
Останній рядок я ледве прочитав. На ньому й зупинив мене дідусь:
— Ти, мабуть, не все втямив з тої цитати. Та це й зрозуміло. Писалася вона понад тисячу років тому. Але вже й тоді, як бачиш, останній місяць року називали груднем. У народі ж — "студнем" та "мочавцем". На Поліссі довгий час жила назва "трусим". Грудень трусить не тільки сніжок, але й погоничів. Тому кажуть: "Груднева дорога не для воза, а для полоза", тобто саней.
Нарешті й тітка Ївга прийшла. Тому ми почали збиратися додому. Дідусь подивився на нас жалібливо-сумними очима.
— То коли вас чекати знову? — запитую дідуся.
— Один Бог святий знає,— відповів хрипкуватим голосом старенький.— Я вже, здається, своє одходив. Тепер ви навідуйтеся на погостини. А календарика можеш собі взяти на згадку. Цікава книжечка!
— Обов’язково прийдемо,— обіцяю дідусеві і ховаю за пазуху цінний подарунок.
— Один Бог святий знає,— відповів хрипкуватим голосом старенький.— Я вже, здається, своє одходив. Тепер ви навідуйтеся на погостини. А календарика можеш собі взяти на згадку. Цікава книжечка!
— Обов’язково прийдемо,— обіцяю дідусеві і ховаю за пазуху цінний подарунок.
Тітка Ївга вивела нас на вулицю. Бабуся довго розпитували, як почувається дідусь, що в нього болить.
— Хоч би зиму пережив,— відказала вона і почала витирати зволожені очі.— Щоночі з’являється гарячка, втрачає пам’ять. Чує душа моя, що йому недовго залишилося жити на цьому світі...
Ми вийшли на дорогу. Темно довкруж, хоч в око ткни. На вулиці ні душі. По обочинах, покліпуючи вогниками вікон, одна до одної тулилися оселі. Зараз, коли поміцнішав морозець, їм, хатам, од такого сусідства, здається, тепліше й затишніше.
У вечірніх сутінках оселі нагадують старих дідусів, що понатягували поверх голів солом’яні стріхи-капелюхи і попихкують сизим димком. З димарів, наче з люльок, він в’ється й зникає в темному безмежжі ночі.
Йдемо мовчки. Нарешті я не втримуюсь, забігаю поперед бабусі.
— Це правда, що дідусь уже ніколи більше не прийде до нас на погостини? Хто ж тоді розповідатиме мені прислів’я та приказки, народні прикмети?..
Бабуся пригортають мене до себе і довго не відпускають.
— Нічого, онучку, не зробиш. Хто народився, неодмінно має одійти. Такий закон життя. Ми вже прожили своє, щось доброго зробили, чогось не встигли, але намагалися зберегти все краще з попередніх поколінь. Тобі ж велено долею продовжити наш рід.— І, щоб якось розвеселити мене, додають: — Бачиш, як дрібно миготять у небі зорі? То — на холод. Прийшов, кажуть, грудень — приніс студень...
— Нічого, онучку, не зробиш. Хто народився, неодмінно має одійти. Такий закон життя. Ми вже прожили своє, щось доброго зробили, чогось не встигли, але намагалися зберегти все краще з попередніх поколінь. Тобі ж велено долею продовжити наш рід.— І, щоб якось розвеселити мене, додають: — Бачиш, як дрібно миготять у небі зорі? То — на холод. Прийшов, кажуть, грудень — приніс студень...
Але мені зараз не до прикмет. Важкий клубок підкочується до горла. Перед очима стоїть дід Тарас, його теплі й ласкаві очі лагідно усміхаються й мовби говорять: "Ну що це ти, хлопче, розкис? Подивися довкола, яка красива зима! Милуйся нею, радій літам молодим. У тебе ще все попереду. Тільки зумій мудро розпорядитися своїм майбутнім. Але при цьому пам’ятай — життя людське коротке, тому потрібно встигнути зробити багацько добра. Отже, свій зачинок маєш починати сьогодні. На довгій життєвій ниві тобі всього доведеться скуштувати. Головне, не піддавайся розпачу, завжди і в усьому будь чесним і непоступливим, не зраджуй свій народ. Пам’ятай, що ти його дитя. А діти мають знати, чийого вони племені-роду..."
— Там, мабуть, уже й вечеря вихолола, ходімо швидше додому! — Бабуся беруть мене за руку, і ми поволі йдемо Забудською вулицею.
Вузька стежка круто повертає до нашої хати. А ось і криниця. Над нею схилився високий журавель, тримаючи в дзьобі бляшане відерце. Я прислухаюся, чи не поскрипує він. Ні, мовчки стоїть. Отже, як казав дідусь, мороз не відступить.
Це була остання дідусева прикмета, яку я запам’ятав з його мудрих вуст...
СОНЦЕ НА ЗИМУ, А ЛІТО НА СПЕКУ
Раптом мені закортіло помалювати. Одшукав на покуті засохлі акварельні фарби, намочив у скляночці пензлика, зробленого власноруч з котячої шерсті, і вийшов на подвір’я. Довкруж тиша. Ніхто не заважає.
Сідаю на своє улюблене місце — лавчину під крислатою грушею. Навпроти наша хата позиркує невеликими віконцями з-під кущів калини. Літ їй та й літ! Але вона ще міцна. Може б, намалювати її, щоб зосталася пам’ятка. Бо вже в селі всі почали перебудовувати дерев’яні оселі на цегляні. Колись, очевидно, і їй доведеться поступитися місцем...
— Богомазом хочеш стати? — тут як тут почувся насмішкуватий дідусів голос.
— Та ні,— відказую невдоволено, бо хотілося цього разу побути на самоті.— Згадав оце, що фарби засохли. Треба ж їх розмочити...
— Ану, покажи, які вони в тебе? — Він взяв з моїх рук картонну коробочку, довго роздивлявся її,— Акварельні, знацця. Ти можеш сказати, з чого виготовляють фарби?
— Мабуть, з барвників,— відповів наздогад.
— А барвники з чого? Я стенув плечима.
— Твої фарби хімічні,— пояснив дідусь.— Барвники ж добувають лише з рослин. Колись, коли ще хімії й на світі не було, фарбували нитки та полотно лише домашніми барвниками. Добували їх з листя дерев і трав, корінців та кори, навіть плодів. Скажімо, кора вільхи дає темно-коричневий відтінок, ягоди бузини — синій, а корінці материнки — жовтий. Практично в природі кожна рослина має свій колір. Тільки треба вміти його добути.
— А я ще один спосіб знаю, як добувати фарбу,— доповнюю дідуся.— Це лушпиння цибулі. Ним ми кольорували крашанки на Великдень! Такі гарні вийшли.
— І не тільки крашанки,— оживився дідусь.— Писанки також. Це нині майже ніхто не знає, як їх робити. У давнину майже в кожній хаті розписували яйця. На писанку наносили не менше семи кольорів. Фарбу готували тільки з рослинних барвників. Візерунки трималися протягом кількох століть. Кажуть, в київському історичному музеї є писанка з X століття. Зветься вона "Берегиня". Фарби на ній збереглися до нашого часу. їх ні сонце не випалило, ні вода не змила...
А мені пригадалася розповідь про один козацький прапор, її я прочитав у історичному романі. Там мовилося, що при розкопках знайшли знамено, яке пролежало в землі три століття і не втратило свого червленого кольору.
Про це я й розповів дідусеві. Правда, я не зрозумів тільки одного — що означає "червлений колір"?
Ця назва, пояснив дідусь, часто згадується в давніх літописах та літературі. її походження пов’язують з сокоживною лісовою комашкою, яку в народі називають червець. Личинки червця розмножуються лише в червні. З них і виготовляли знамениту червлену, тобто яскраво-червону фарбу.
Водилися ці комашки лише на Поліссі та в Карпатах. У Київській Русі навіть існував спеціальний промисел по їхній заготівлі. Він відомий ще з X століття. Серед інших оброкових повинностей древляни змушені були давати київським князям "по ложці червецю з осідла".
Виготовлений з нього високоякісний барвник застосовували на фарбування бойових знамен (звідси й вислів "червлений стяг"). Крім того, славнозвісна "руська фарба" мала величезний попит в іноземців. Візантійські купці спеціально споряджали по неї каравани до Києва. Навіть море, через яке пливли чужинці, називали Червленим, і тільки згодом воно стало Чорним.
Рецепт виготовлення червленої фарби тримали в глибокій таємниці. Відтак попит на неї на світовому ринку був величезний. Ось чому, колонізувавши українські землі, польська шляхта в першу чергу намагалася монополізувати цей ходовий промисел. У рукописному трактаті, який зберігся у Львівській науковій бібліотеці їм. Василя Стефаника, мовиться, що на Поліссі до 1848 року "...в багатьох селах повіту селяни були зобов’язані інвентарями давати податок із червця, до чого вживано міру дерев’яної ложки".
Значним осередком цієї торгівлі згодом стала Галичина, звана Червоною Руссю. Ця назва, як вважають дослідники, походить саме від промислу виготовлення червленої фарби.
— Дідусю, то, може, українська назва місяця також пішла від червця? — запитую я старого.
— Саме про це я й хотів тобі сказати. Невипадково в народі існує прислів’я: пильнуй не овець, а червець. Дуже цінним він був колись. Але подейкують, що червень пов’язаний з червою. Під цю пору починає червити бджолина матка, тобто відкладати личинки. Здавна на Україні пасічництво було у великій пошані. А ще існує думка, буцімто назва місяця пов’язана з червивими яблуками. Бач, скільки дрібноти насипалося біля антонівки!
Я глянув: під яблунею справді валялося чимало падалиці. Невеличкі, як голубині яйця, плоди лежали долі. їх попідточували садові черви.
— А ще вважають, начебто червнем йменують від того, що починають червоніти суниці та черешні,— вів далі дідусь.— На городах яскраво зацвітають, тобто червоніють, мак і півонії. Це також пов’язують із назвою літнього місяця.
Серед простого народу червень мав свої назви. В кожній області вони різні — "ґедзень", "кедзень", "бідзень", себто пора, коли з’являється багато ґедзів та сліпаків. Ось і сьогодні ці комахи так дошкулили нашій Лисці, що вона раніше, ніж треба, прибігла додому і сховалася у хлівець.
У Карпатах червень називають "червивим місяцем", або "гнильцем", бо, коли починають косити сіно, випадають рясні дощі. Нерідко трава гниє від цього.
Наші далекі пращури користувалися ще й такими накличками — "ізок", тобто сюрчання коників, та "кресник", або "кресеник". Старослов’янське слово "крес" означає "живлющий вогонь". Справді-бо, з 20 по 22 червня наступає літнє сонцестояння, коли день удвічі довший за ніч. Від слова "крес" походить і "кресало" — пристрій, яким добували колись вогонь...
Рипнула хвіртка. То вже бабуся вертаються з городу. Вони ходили прополювати капусту.
— Йди-но, Мотре, та відпочинь трохи! — погукнув дідусь.— Хоч і кажуть, що червень тому зелениться, хто робити не боїться, але дурної роботи ніколи не переробиш!
— Хоч робота і дурна,— сідаючи поруч, відказали бабуся,— але хто в червні байдикує, той узимку голодує...
— Коли ще та зима буде! — пирхає дідусь.— Тут ось червень хоч поле й загустив, але комору порожньою пустив.
— У коморі справді порожньо. Проте у червні, Тарасе, перша ягідка в роток, а друга в козубок. Уже, вважай, можна і наїстися!
— Одними ягодами, Мотре, голоду не зарадиш. Це все одно що попаді сіно. Пам’ятаєш таку прибаютку: в червні таке сіно, що сама попадя, посоливши, з’їла б? А попова жінка вельми перебірлива,— дідусь голосно засміявся.
— Авжеж, що з’їла б,— погоджуються бабуся.— Тільки чи буде гарна погода в цьому році на сіно? Дощ іде не там, де просять, а де сіно косять...
— З косою погоди не ждуть,— посерйознішав дідусь.— Бо коса любить брусок і сала кусок!
— До сала, Тарасе, потрібне ще й вміння. Недарма кажуть: "Коси, коса, допоки роса, бо сонце пригріє — косар упріє, а коли роса додолу, то косар додому".
Дідусь з бабусею перекинулися ще кількома прислів’ячками. І всі вони про косовицю. Бо таки в червні починається масова заготівля сіна. Треба удосталь запастися на зиму соковитим кормом для худоби.
З їхньої розповіді я дізнався, що першу косовицю сіна закінчують на Онуфрія, тобто 25 червня. В цей день, кажуть, начебто "соловей ячмінним колосом удавився". Справді, як тільки починає дозрівати ранній ячмінь, припиняють свої співи солов’ї.
Але до Онуфрія ще далеко. Поки що на черзі тільки початок косовиці сіна. А він обов’язково співпаде з рясними червневими грозами і зливами. Тому дідусь з бабусею і цього разу не оминули народних прикмет.
Рум’яний вечір і сірий ранок — на хорошу погоду.
Вранці чути безперестанку грім — надвечір піде дощ з градом.
Якщо веселку видно після дощу, але вона швидко зникає — буде гарна погода, але коли довго "п’є воду" — на негоду.
Коли сильно пахнуть квіти жовтої акації, а довкола них густо в’ються комарі — на дощ і негоду.
Якщо в місяця-молодика круті роги, то на негоду, а положисті — на гожу днину.
Місяць у кружку — несе воду в ріжку.
Риба грається в річці — вночі може вдарити гроза.
Павуки швидко снують павутину — на зміну погоди.
Листя папороті скручується донизу — перед ясною погодою, випростовується — на негоду.
Злива при дощі сповіщає, що завтра також можливий дощ.
— Прикмети прикметами, а коса любить, щоб її клепали,— усміхнувся дідусь.— Піду готувати снасті, щоб удосвіта почати косовицю, бо на Онуфрія сонце почне йти на зиму, а літо — на спеку.
Попервах я хотів заперечити дідусеві. Як це так — щойно почалося літо, а вже сонце йде на зиму? Але тут же згадав: з двадцять другого червня починає коротшати день...
Та про це ще рано думати, потішаю себе. Поки що прислів’я стверджує: червень літо зарум’янив. На городі щойно зацвіли мак-самосій та півонії, біля хати зарожевіли м’ясисті черешні. Через тиждень у нас вже будуть свіжі ягоди.
Літо тільки починається!
ЖОВТНЮ СИН, А ЗИМІ РІДНИЙ БРАТ
Йдучи зі школи, я ще віддалік помітив біля нашої хати криту брезентом автомашину. Цікаво, хто ж це приїхав до нас?
Беру під пахву ранець і щосили біжу додому. На борту машини, що притулилася поруч з ворітьми, яскравіє напис: "Експедиційна". Дивно, чого це біля нас зупинилася експедиція...
У хаті за столом сиділо троє незнайомих людей. Двоє старших чоловіків тримали в руках записники. Молодша, певно, студентка, порпалася біля магнітофона. Неподалік сиділи дідусь з бабусею.
Я привітався, поклав на ліжко ранець.
— Нехай і він сідає з нами,— звертається дідусь до гостей.— Хлопець він тямущий. Вже чимало зробив записів. Може, подивитеся той зшиток?
— Гаразд,— згоджується найстарший.— Обов’язково подивимося. А поки що хочемо від вас дещо записати.
Дідусь знічено посміхається. Певно, переживає.
— Та ми, той,— знизує плечима,— невеликі мастаки до балачок.
— Еге, не прибіднюйтеся, — уточнив усе той же, повитий сивиною чоловік.— Нам про вас багато розказали ваші односельці!
— А звідки ви будете і хто такі? — насторожуються бабуся.
— Ми з Києва. Обоє працюємо в науковому інституті при Академії наук. А це наша практикантка — майбутній філолог. Навчається в університеті. До вас приїхали записувати поліський фольклор. Кого не запитували в селі, всі направляли до вас. Краще, кажуть, од діда Тараса і баби Мотрі ніхто не знає прислів’їв та приказок...
— Та чого,— змахує рукою дідусь,— у нас що не сільце, то своє слівце!
— О, прекрасно! — сплеснув долонями гість.— Оксано, запиши цю приказку. Такої у нас немає...
— А для чого це все вам? — підозріло запитали бабуся.
— Для науки,— відповів молодший чоловік.— Ми готуємо книжку з прислів’ями та приказками. До неї увійдуть і ваші. Навіть прізвища поставимо, від кого записали.
— Бач, Мотре,— усміхнувся дідусь,— ми з тобою, чого доброго, ще в історію увійдемо!
— Та ви, Тарасе Яковичу,— підхвалив дідуся сивий чоловік, — вважайте, що увійшли. Наскільки відомо, в наших фондах зберігаються записані від вас пісні...
— Було таке,— гордує дідусь.— Років зо п’ять тому вже одні вчені приїздили. Торік навіть книжку мені надіслали, де є пісні з мого голосу. А ви за чим приїхали?
— Щойно наступив листопад, то чи є якісь прислів’я про цей місяць? — запитала студентка і непомітно увімкнула магнітофон. Бобіни на ньому повільно закрутилися. Але дідусь з бабусею не помітили цього.
— Є деякі,— пом’якшав дідусь.— У нас про листопад кажуть так: жовтню син, а зимі рідний брат.
Я подивився на бабусю. Чому вони мовчать? Нехай би якась приказочка і від них увійшла до книжки.
— Хоч листопад і не лютий,— наче почули мій докір бабуся, — проте спитає, чи вдягнений та взутий.
— З листопадом, Мотре, бабам одна рада: ховатися на піч!
— Кволе порося, Тарасе,— відказали дідусеві бабуся,— й піч не спасе. А ось хто в листопаді не мерзне, тому й коло Йордану нічого біда не зробить.
— Коло Йордану, може, і не зробить, але в листопаді вже, кажуть, зима на заграді.
— Звісно, що так: листопад, Тарасе, стелить землю листям, а грудень снігом.
Дідусь з бабусею лише розохотилися, як Оксана зупинила їх:
— Щоб не забути, хочу вточнити дещо: що означає за-града і Йордан?..
— Заграда,— відповів дідусь,— це, по-нашому, втеплена знадвору глуха стінка хати. її обкладають листям, кострицею чи соломою. У такий спосіб зберігають тепло в оселі.
— А Йордан, голубко,— не залишилися осторонь бабуся,— припадає на 19 січня. Вважається, що в цей час найбільші морози. Люди колись виходили до річки, прорубували ополонки і святили воду.
— Так ось,— поспішав дідусь,— листопад такий місяць, що любить і колесо, і полоз. Один день їздять саньми, а інший вже треба коней у воза запрягати.
— У листопадовий день, Тарасе, не особливо наїздишся, бо він, як заячий хвіст,— не встиг прокинутися, як уже вечір на підході!
Дивлюсь на приїжджих людей. Усі троє сидять задоволені, посміхаються. їм добре, думаю із заздрощами, не треба записувати розмови до зшитка, як мені. Цю роботу виконує магнітофон. Хай ось надійдуть літні канікули, я зароблю трохи грошей і собі куплю таку записувачку!
— До прислів’їв годилося б і прикмет доточити,— делікатно спрямовує в інше русло літній чоловік.— Бо вони доповнюють одне одного...
— Авжеж, що так,— поскубує свої вуса дідусь.— По прикметі, кажуть, прислів’я плаче.
Доки бабуся з дідусем лаштувалися до розмови, студентка встигла заправити нову бобіну. Чутливе вухо магнітофона ловило кожну їхню прикмету.
Якщо восени рано нанесе снігу, то і весна буде рання.
Як перший сніг випав на мокру землю,— залишиться, на суху — скоро зійде.
Рано замерзне — довго не розтане.
Зірки на небі яскраві — на погоду, тьмяні — на дощ або сніг.
На горобині й дубі багато плодів — чекай суворої зими.
Пізній листопад — до суворої і затяжної зими.
Доки листя з вишень не облетіло, то хоч скільки було б снігу, він не вляжеться — відлига його з Чсть.
Від першого снігу до санного шляху — півтора місяця.
Білка мостить своє гніздо близько до землі — на морозяну зиму, а високо — на м’яку.
З прикметами нарешті закінчили. Гості запропонували прослухати запис. Дідусь з бабусею залюбки зголосилися, адже вони ніколи не чули самих себе. Я спостерігав, як уважно стежили старенькі за магнітофонним голосом й посміхалися між собою.
— От придумали машину, так придумали! — захитали головою бабуся.— Неначе живий чоловік у тій коробці сидить. І що ви робитимете з нашим голосом? Не доведи господи, ще по радіо пустите, то хоч із села вибирайся, бо люди засміють. Скажуть, стара баба з глузду з’їхала!
— Це ми записали для того, щоб потім передрукувати прислів’я на папір,— роз’яснив гість.— А плівку передамо у фонди. Хто сумніватиметься в достовірності запису — може перевірити. Зрештою, колись і ваш онук, як захоче, зможе прослухати живий голос бабусі. До речі, покажи-но свої записи! — звернувся до мене гість.
Я швидко витяг зошит, боязко подав його. Він неспішно перелистав листочки, мовив до студентки:
— Оксано, подивися, будь ласка, уважніше рукопис. Мені здається, тут є чимало цікавого!
Доки Оксана дивилася мої записи, дідусь розповів про давній обряд, що звався "братчина". Його справляли лише в листопаді. Якщо сусіди хотіли заприятелювати між собою, то купляли в пасічників бджолиний рій. З весни і до осені гуртом доглядали його. Зібраний мед ділили порівну. На це свято збиралися сім’ями, гуляли і веселились. Чи, як казали в народі, братались. А звідси й назва обряду.
Кожен член такої спілки вважався близьким свояком. Він зобов’язувався допомагати братчику в скрутну годину. Якщо в якійсь родині помирав господар, то інший член братчини забирав малолітніх дітей на виховання.
— Прекрасний звичай! — аж розцвів од подивку літній чоловік.— От би його відновити у наш час! Це ж такий гарний приклад колективізму і глибокої моралі. Вміли ж наші пращури брататися між собою...
— А ще,— вів далі дідусь,— цим словом називали свято першого снігу. Селяни родинами виходили на сільські сходки, співали й танцювали. Вперше з’явилися на людях і молоді пари, які побралися восени. Від того у нас листопад називали ще й "братчини".
— Крім цієї, були ще якісь наклички?
— Були. Найбільш відомі — це "листопадень", "падолист", "напівзимник", "грудкотрус"...
У хаті непомітно закрадькував вечір. Гості поспіхом зібрали свої речі й вийшли на вулицю. За ними й бабуся з дідусем. Зі мною залишилася лише студентка.
— Цікаві твої записи,— мовила лагідно до мене. — Продовжуй вести їх і далі. Одне тільки пораджу: не обмежуйся лише дідусем та бабусею. Дослуховуйся, як говорять інші люди в селі. І записуй почуте в зошит. При цьому не забувай ставити в дужках їхні прізвища. Все це потрібне для науки. А коли заповниш зошит — надсилай його до інституту. Я тобі адресу залишу. Там на твоє прізвище відкриють спеціальний фондовий номер. Ти, до речі, знаєш, що таке наукові фонди?
— Ні, не знаю,— відповів сором’язливо.
— То є такий відділ, де зберігаються цінні рукописи. Там знаходяться записи Лесі Українки, Івана Франка, Максима Рильського, Михайла Стельмаха та інших відомих письменників.
— І вони записували прислів’я та приказки? — неабияк дивуюся я.
— А що тут такого дивного,— посерйознішала Оксана.— Вони записували не тільки прислів’я, але й пісні, навіть фіксували окремі слова та їхнє значення, а потім використовували у своїй творчості. Без цього не з’явилися б нові словники, збірники пісень та казок. Бачиш, за яку цікаву й потрібну справу ти взявся!
Розпрощавшись, вона вибігла на вулицю. Я довго не міг прийти до тями. Якось не вірилося, що мені, сільському школяреві з глибинного поліського села, так пощастить. Адже згодом в інститутських фондах будуть і мої записи. Може, й вони для когось знадобляться? Очевидно, що так. Бо чого ж би їхали такі поважні люди до нашого села аж із самого Києва?!
СЛОВО ПРО ДІДУСЯ ТА БАБУСЮ В. Скуратівський
Усе почалося з випадку. Пригадую, напередодні зимових канікул класний керівник сказав нам:
— Ну от, діти, тепер часу у вас вдосталь. Отож використайте його з користю. Нині — зима, роботи на полі ніякої, і ваші батьки, дідусі та бабусі збиратимуться на погостини. Так здавна називають у нас сільські посиденьки. На них здебільшого сходяться сусіди й родичі. Старші люди люблять згадувати свої молоді літа: як вони розважалися, в які ігри грали, яких співали пісень. А до розповіді ще й дотеп якийсь докинуть, прислів’я народне чи приказку. Дослухайтеся, запам’ятовуйте, а найцікавіше записуйте. Це й буде вам домашнє завдання на зимові канікули!
Слухаючи вчителя, я згадав свою бабусю та сусідського дідуся. Ось уже котрий рік вони товаришують. Здається, не було й дня, особливо взимку, щоб нас не перевідав дід Тарас. Будь-якої пори року — у свято чи будень, зимову хурделицю або весняне бездоріжжя — неодмінно загляне до нашої хати. Ми дуже звиклися до нього. І коли дідусь чомусь не заходив день-другий, ми починали нидіти, не знаходили собі місця, немовби з родини хтось одблудився. Бабуся раз по раз зиркали у застільне віконце і неодмінно казали: "Ну-бо, внучку, збігай до дідуся, чи не прихворів, бува..."
Дід Тарас живе недалечко, хат за п’ять од нас. І тому, що він так часто приходить на погостини, є своя причина. На нашій Забудській вулиці зосталось лише двоє старих людей. Решта ж або повмирали, або роз’їхалися по дітях у міста. Мабуть, через те й так міцно потоваришували дідусь із бабусею.
А ще — дідусь і бабуся дуже люблять, коли їх хтось уважно слухає. І я для них отой самий вдячний слухач. Але не подумайте, що цим я фальбую. Мені й справді цікаві їхні оповідки. А мова яка, особливо в дідуся,— барвиста, соковита, наче джерельна вода в спекотну днину,— п’єш її й напитися не можеш!
Про що б дідусь не розповідав, неодмінно вискіпає таке гарнюпусіньке, свіженьке слівце, що в жодній книжці не знайдеш, або ж приперчить приказочкою чи приспів’ям. І все це у нього доречно й природно, неначе бондар вправив тугу клепчину в діжечку. "Це я,— скаже при нагоді,— з нашого поліського діалекту взяв, а він вельми давній ".
До дідуся навіть приїздили вчені з Києва записувати ті перли — слівця, легенди та приказки, цікавилися давніми піснями, ремеслами, святами та обрядами. Торік йому надіслали з Академії наук товстеньку книжку. В ній були вміщені всі записані з його вуст оповідки. Книга та стоїть на покуті, як найдорожча реліквія.
Бабуся, щоправда, менш говірка. Але й вони, коли розохотяться, можуть розказати багацько цікавого. І тоді один одному спуску не дають: то жартом, то приказкою, то спогадом розмову присмачать, мовби діється те не в житті, а на сцені.
Я намагаюсь не втручатися до їхніх розмов. Але це не завжди виходить. Буває, що й самому кортить підкинути слівце-друге чи запитати що-небудь. А дідусеві цього й треба! Він якось непомітно заведе балачку зі мною, бо дуже любить уважних слухачів. "Ну то що, козаче,— скаже,— накручуй собі на вуса наші поцікавинки, допоки ми живі-здорові. На старість знахідкою буде. Не дарма ж мовиться: що старий на глум, то малий на ум!"
Мене інколи поймає сум, що рано чи пізно настигне лиха година, й навічно одійдуть бабуся з дідусем. Адже обоє вони в літах, розміняли по сьомому десяткові. Але невеселі думки одразу ж відганяю, бо осьдечки сидять вони, поряд,— веселі, здорові, розпашілі від суперечки...
Слухай тільки та записувати встигай.
Хлопці підсміюються інколи: у тебе одна рада, мовляв,— дід та баба. їм невтямки, чого це я здебільшого вдома сиджу, а не в м’яча ганяю. Та я ті кольки поза вухами пускаю — хай собі глузують! Може, від того й заздрощі, що в самих немає таких дідусів та бабусь. "Ви краще,— кажу їм,— спробуйте розв’язати задачку: на одній руці п’ять пальців, стільки ж і на другій,— розводжу обидві долоні.— А якщо їх докупи з’єднати, то буде десять. Скажіть тепер: скільки пальців на десятьох руках?"
Петя Козлик, а він, як каже бабуся про таких людей, завше любить встромити носа в чуже просо, одразу ж скривиться, начебто їдку кислицю надкусив: "Пхе, знайшов задачку — її навіть першак розв’яже!" — "Може, й так,— усміхаюсь сам до себе,— тільки коли такий розумний, спробуй, не лічачи пальців, сам дати точну відповідь".
Мнеться, бачу, зволікає, бо, очевидячки, здогадується, що є в цьому якась заковика. Аж тут вискакує Дениско Пришивайло: "Ну й математи-ч-ки! — пирхає гордовито.— Сто пальців буде!"
Я спокійно стою, мовчки вичікую. "Ну то як, здивував нас? — І знову кривиться Козлик. — Може, ще якусь дурничку придумаєш ?" — "Хай по-твоєму й дурничка,— нараз веселішаю,— але ти із нею не годен справитися ".— "Ти ба, який впертий віслюк,— сердиться Петько,— як ти доплентався до четвертого класу, коли до сотні полічити не вмієш!"
А я од сміху аж губи кусаю. Хлопці аж роти пороззявляли — не второпають, що це зі мною коїться. Лишень Гринько Мар’яненко, мій найближчий товариш, мирить нас: "А таки й не вгадали — буде не сто, а п’ятдесят пальців на десятьох руках... "
Я тим часом, начебто й нічого не трапилося, підкидаю вже іншу загадку: "Стукотить, гримкотить, наче сто коней біжить, треба встати й погадати, що тим коням їсти дати. Що б це означало?"
Яких тільки здогадів не було, а ось про млин всі забули. "Отож,— кажу гордо, бо таки здивував багатьох,— те смійте насміхатися з дідуся та бабусі, бо я від них все це почув!"
Або ще такий випадок. В одну з неділь ми збиралися на екскурсію в районний краєзнавчий музей. А це кілометрів зо дванадцять од села. Ввечері, лаштуючись у дорогу, я запитав дідуся, якою буде завтра погода. Він невпоспіх обдивився призахідне сонце, мовив статечно: "Візьми про всяк випадок дощовика, бо сонце сідає в хмари ".
Уранці, коли ми зібралися біля школи, хлопці аж за боки взялися, побачивши на мені плаща: "Що, дід з бабою погоду передбачили ? Ну й ну... Та ти на небо подивися! Хоч би хмаринка де... "
З цим ми й вирушили в похід. Через півгодини небо нараз затяглася чорною хмарою, а згодом почало накрапати. "А що,— нагадав я хлопцям, які тулилися під моєю накидкою, наче курчата під квочкою,— дідусь неправду сказав?!"
Відтоді рідко хто наважувався кепкувати.
Я, звичайно, міг би розповісти чимало інших і не менш цікавих історій про дідуся та бабусю. Але оскільки їх багато й не всі лишаються в пам’яті, то я, як це і радить вчитель, буду записувати найцікавіші з них в окремий зошит. І почну робити це із завтрашнього дня — першого січня. А ви, прочитавши, вже самі складете їм ціну.
— Та ні,— відказую невдоволено, бо хотілося цього разу побути на самоті.— Згадав оце, що фарби засохли. Треба ж їх розмочити...
— Ану, покажи, які вони в тебе? — Він взяв з моїх рук картонну коробочку, довго роздивлявся її,— Акварельні, знацця. Ти можеш сказати, з чого виготовляють фарби?
— Мабуть, з барвників,— відповів наздогад.
— А барвники з чого? Я стенув плечима.
— Твої фарби хімічні,— пояснив дідусь.— Барвники ж добувають лише з рослин. Колись, коли ще хімії й на світі не було, фарбували нитки та полотно лише домашніми барвниками. Добували їх з листя дерев і трав, корінців та кори, навіть плодів. Скажімо, кора вільхи дає темно-коричневий відтінок, ягоди бузини — синій, а корінці материнки — жовтий. Практично в природі кожна рослина має свій колір. Тільки треба вміти його добути.
— А я ще один спосіб знаю, як добувати фарбу,— доповнюю дідуся.— Це лушпиння цибулі. Ним ми кольорували крашанки на Великдень! Такі гарні вийшли.
— І не тільки крашанки,— оживився дідусь.— Писанки також. Це нині майже ніхто не знає, як їх робити. У давнину майже в кожній хаті розписували яйця. На писанку наносили не менше семи кольорів. Фарбу готували тільки з рослинних барвників. Візерунки трималися протягом кількох століть. Кажуть, в київському історичному музеї є писанка з X століття. Зветься вона "Берегиня". Фарби на ній збереглися до нашого часу. їх ні сонце не випалило, ні вода не змила...
— Саме про це я й хотів тобі сказати. Невипадково в народі існує прислів’я: пильнуй не овець, а червець. Дуже цінним він був колись. Але подейкують, що червень пов’язаний з червою. Під цю пору починає червити бджолина матка, тобто відкладати личинки. Здавна на Україні пасічництво було у великій пошані. А ще існує думка, буцімто назва місяця пов’язана з червивими яблуками. Бач, скільки дрібноти насипалося біля антонівки!
— Хоч робота і дурна,— сідаючи поруч, відказали бабуся,— але хто в червні байдикує, той узимку голодує...
— Коли ще та зима буде! — пирхає дідусь.— Тут ось червень хоч поле й загустив, але комору порожньою пустив.
— У коморі справді порожньо. Проте у червні, Тарасе, перша ягідка в роток, а друга в козубок. Уже, вважай, можна і наїстися!
— Одними ягодами, Мотре, голоду не зарадиш. Це все одно що попаді сіно. Пам’ятаєш таку прибаютку: в червні таке сіно, що сама попадя, посоливши, з’їла б? А попова жінка вельми перебірлива,— дідусь голосно засміявся.
— Авжеж, що з’їла б,— погоджуються бабуся.— Тільки чи буде гарна погода в цьому році на сіно? Дощ іде не там, де просять, а де сіно косять...
— З косою погоди не ждуть,— посерйознішав дідусь.— Бо коса любить брусок і сала кусок!
— До сала, Тарасе, потрібне ще й вміння. Недарма кажуть: "Коси, коса, допоки роса, бо сонце пригріє — косар упріє, а коли роса додолу, то косар додому".
Вранці чути безперестанку грім — надвечір піде дощ з градом.
Якщо веселку видно після дощу, але вона швидко зникає — буде гарна погода, але коли довго "п’є воду" — на негоду.
Коли сильно пахнуть квіти жовтої акації, а довкола них густо в’ються комарі — на дощ і негоду.
Якщо в місяця-молодика круті роги, то на негоду, а положисті — на гожу днину.
Місяць у кружку — несе воду в ріжку.
Риба грається в річці — вночі може вдарити гроза.
Павуки швидко снують павутину — на зміну погоди.
Листя папороті скручується донизу — перед ясною погодою, випростовується — на негоду.
Злива при дощі сповіщає, що завтра також можливий дощ.
— Гаразд,— згоджується найстарший.— Обов’язково подивимося. А поки що хочемо від вас дещо записати.
— Еге, не прибіднюйтеся, — уточнив усе той же, повитий сивиною чоловік.— Нам про вас багато розказали ваші односельці!
— А звідки ви будете і хто такі? — насторожуються бабуся.
— Ми з Києва. Обоє працюємо в науковому інституті при Академії наук. А це наша практикантка — майбутній філолог. Навчається в університеті. До вас приїхали записувати поліський фольклор. Кого не запитували в селі, всі направляли до вас. Краще, кажуть, од діда Тараса і баби Мотрі ніхто не знає прислів’їв та приказок...
— Та чого,— змахує рукою дідусь,— у нас що не сільце, то своє слівце!
— О, прекрасно! — сплеснув долонями гість.— Оксано, запиши цю приказку. Такої у нас немає...
— А для чого це все вам? — підозріло запитали бабуся.
— Для науки,— відповів молодший чоловік.— Ми готуємо книжку з прислів’ями та приказками. До неї увійдуть і ваші. Навіть прізвища поставимо, від кого записали.
— Бач, Мотре,— усміхнувся дідусь,— ми з тобою, чого доброго, ще в історію увійдемо!
— Та ви, Тарасе Яковичу,— підхвалив дідуся сивий чоловік, — вважайте, що увійшли. Наскільки відомо, в наших фондах зберігаються записані від вас пісні...
— Було таке,— гордує дідусь.— Років зо п’ять тому вже одні вчені приїздили. Торік навіть книжку мені надіслали, де є пісні з мого голосу. А ви за чим приїхали?
— Щойно наступив листопад, то чи є якісь прислів’я про цей місяць? — запитала студентка і непомітно увімкнула магнітофон. Бобіни на ньому повільно закрутилися. Але дідусь з бабусею не помітили цього.
— Є деякі,— пом’якшав дідусь.— У нас про листопад кажуть так: жовтню син, а зимі рідний брат.
— З листопадом, Мотре, бабам одна рада: ховатися на піч!
— Кволе порося, Тарасе,— відказали дідусеві бабуся,— й піч не спасе. А ось хто в листопаді не мерзне, тому й коло Йордану нічого біда не зробить.
— Коло Йордану, може, і не зробить, але в листопаді вже, кажуть, зима на заграді.
— Звісно, що так: листопад, Тарасе, стелить землю листям, а грудень снігом.
Дідусь з бабусею лише розохотилися, як Оксана зупинила їх:
— Щоб не забути, хочу вточнити дещо: що означає за-града і Йордан?..
— Заграда,— відповів дідусь,— це, по-нашому, втеплена знадвору глуха стінка хати. її обкладають листям, кострицею чи соломою. У такий спосіб зберігають тепло в оселі.
— А Йордан, голубко,— не залишилися осторонь бабуся,— припадає на 19 січня. Вважається, що в цей час найбільші морози. Люди колись виходили до річки, прорубували ополонки і святили воду.
— Так ось,— поспішав дідусь,— листопад такий місяць, що любить і колесо, і полоз. Один день їздять саньми, а інший вже треба коней у воза запрягати.
— У листопадовий день, Тарасе, не особливо наїздишся, бо він, як заячий хвіст,— не встиг прокинутися, як уже вечір на підході!
— Авжеж, що так,— поскубує свої вуса дідусь.— По прикметі, кажуть, прислів’я плаче.
Як перший сніг випав на мокру землю,— залишиться, на суху — скоро зійде.
Рано замерзне — довго не розтане.
Зірки на небі яскраві — на погоду, тьмяні — на дощ або сніг.
На горобині й дубі багато плодів — чекай суворої зими.
Пізній листопад — до суворої і затяжної зими.
Доки листя з вишень не облетіло, то хоч скільки було б снігу, він не вляжеться — відлига його з Чсть.
Від першого снігу до санного шляху — півтора місяця.
Білка мостить своє гніздо близько до землі — на морозяну зиму, а високо — на м’яку.
— Це ми записали для того, щоб потім передрукувати прислів’я на папір,— роз’яснив гість.— А плівку передамо у фонди. Хто сумніватиметься в достовірності запису — може перевірити. Зрештою, колись і ваш онук, як захоче, зможе прослухати живий голос бабусі. До речі, покажи-но свої записи! — звернувся до мене гість.
— Оксано, подивися, будь ласка, уважніше рукопис. Мені здається, тут є чимало цікавого!
— А ще,— вів далі дідусь,— цим словом називали свято першого снігу. Селяни родинами виходили на сільські сходки, співали й танцювали. Вперше з’явилися на людях і молоді пари, які побралися восени. Від того у нас листопад називали ще й "братчини".
— Крім цієї, були ще якісь наклички?
— Були. Найбільш відомі — це "листопадень", "падолист", "напівзимник", "грудкотрус"...
— Ні, не знаю,— відповів сором’язливо.
— То є такий відділ, де зберігаються цінні рукописи. Там знаходяться записи Лесі Українки, Івана Франка, Максима Рильського, Михайла Стельмаха та інших відомих письменників.
— І вони записували прислів’я та приказки? — неабияк дивуюся я.
— А що тут такого дивного,— посерйознішала Оксана.— Вони записували не тільки прислів’я, але й пісні, навіть фіксували окремі слова та їхнє значення, а потім використовували у своїй творчості. Без цього не з’явилися б нові словники, збірники пісень та казок. Бачиш, за яку цікаву й потрібну справу ти взявся!
— Ну от, діти, тепер часу у вас вдосталь. Отож використайте його з користю. Нині — зима, роботи на полі ніякої, і ваші батьки, дідусі та бабусі збиратимуться на погостини. Так здавна називають у нас сільські посиденьки. На них здебільшого сходяться сусіди й родичі. Старші люди люблять згадувати свої молоді літа: як вони розважалися, в які ігри грали, яких співали пісень. А до розповіді ще й дотеп якийсь докинуть, прислів’я народне чи приказку. Дослухайтеся, запам’ятовуйте, а найцікавіше записуйте. Це й буде вам домашнє завдання на зимові канікули!
Василь Скуратівський
СІЧЕНЬ СНІГОМ СІЧЕ...
Офіційно новорічне свято запровадив римський цар Нум Помпілій. Він переніс початок року з березня на січень. А місцева назва цього місяця походить від імені давнього божества дволикого Януса. Римляни вважали його покровителем усіх дверей та воріт, які той власноручно відчиняв і замикав. Про це говорить і зовнішність божества : старе обличчя, що символізує рік зійшлий, спрямоване в тильну сторону, а юне дивиться тільки вперед.
Новорічні обряди у різних країнах дуже різноманітні. В Ефіопії, скажімо, Новий рік випадає на середину вересня. В цей час жителі міст та сіл сходяться на околиці і спалюють на вогнищі сухий хмиз, який принесли з собою. Навколо багаття влаштовуються ігри й танці.
В Ірані ж, навпаки, Новий рік святкують весною, 22 березня. За традицією, господар дому дарує своїй родині нове вбрання, і всі разом виходять на вулицю, розпалюють багаття, стрибають через нього. В цей день заведено розбивати старий глиняний посуд, а стіл заставляти сімома стравами, які починаються з букви «С».
Шотландці ж на Новий рік приходять в гості з грудочкою вугілля. Вони кидають її у вогонь і бажають: «Нехай світло й радість завжди будуть у вашому домі!»
Особливою екзотичністю відзначаються італійці: в першу хвилину Нового року по всій країні вибухають тисячі хлопавок. Цілу годину під цю канонаду господарі жбурляють у вікна на вулицю старі меблі, посуд, ганчір’я.
* * *
Наші предки в давнину, ще до запровадження християнства, зустрічали Новий рік також весною, 1 березня. І в цьому був, очевидно, свій сенс. Язичники (так називали наших далеких пращурів за те, що вони вірували в чудодійство природних сил — сонця, місяця, блискавки, дерева, річки, озера) вважали, що з пробудженням природи має неодмінно народитися й Новий рік. Тому з приходом весни люди збиралися на галявах, співали, водили танки, грали в різні ігри, приносили дарунки добрим богам, щоб задобрити їх. Найпершим символом весни, а отже й Нового року, вважалася верба. Це тому, що вона розпукувалася найраніше. З приходом весни дівчата йшли до діброви. З-поміж себе вибирали кустянку — найсимпатичнішу дівчину — і прикрашали її зеленими галузками. Решта ж плели віночки, одягали їх на голівки і йшли селом з піснями. Заходячи до осель, кустянки вітали господарів з Новим роком, бажали родині щастя, здоров’я, щедрих статків, багатого врожаю. Цей обряд називався "Водити Куста".
Згодом, коли київський князь Володимир Великий запровадив на Русі християнство, Новий рік перенесли на вересень. Але ще не одне століття наш народ святкував новоріччя за старим звичаєм. Тому митрополит Феогностій вимушений був розповсюдити 1342 року новий наказ, яким зобов’язував усіх людей православної віри відзначати Новий рік лише у вересні.
Минав час. Уся Європа перейшла на римське літочислення. Виникла необхідність перенести Новий рік на січень і в нас. В побут поступово входив, особливо на загарбаних польською шляхтою та литовськими феодалами землях, січневий відлік року. За Петра І ця дата стала офіційною на всій території колишньої Російської імперії. У XVIII столітті практично всі протестантські держави перейшли на григоріанський стиль, натомість у Російській імперії і надалі зберігався юліанський календар, через що Новий рік на землях, що входили до її складу, не збігався з західноєвропейським. З 1918 року ми святкуємо новоріччя з 31 грудня на 1 січня. За церковним календарем воно відзначається на 14 днів пізніше.
Передноворічні (колядки та щедрівки) та новорічні (засівання зерном та поетичні побажання господарям і їх родинам) обряди пройняті шанобою до природи, до людини. Це одне з найпоетичніших, глибоко символічних свят.
* * *
А назви місяця? Звідки вони взялися і які вони у інших народів?
В Німеччині січень називається «януарем». Правда ж, схоже на російське «январь»? А у білорусів — «студзень». Ну, а у нашій, українській мові, збереглися давньо- слав’янські назви. Вони найповніше відбивають характер цього періоду року. Дехто твердить, буцімто назва місяця пішла від того, що січень січе, тобто ділить навпіл зиму. За календарем він і справді є серединою зими. Припускають також, що в січні наші далекі пращури висікали ділянки під посіви, адже у давнину були непрохідні хащі. Є ще одна думка про походження назви місяця: це — час рубати, сікти дрова, час їх заготівлі. Навіть прислів’я таке є: «Січень січе та морозить — газда з лісу дрова возить».
Але, мабуть, все-таки найвірогідніше те, що в цю пору січе сніг. Пороші, як правило, в цьому місяці не буває.
Існують і місцеві назви місяця. У нас на Поліссі, наприклад, його звали «щипуном», «сніжнем».
Василь Скуратівський
СІЧЕНЬ СНІГОМ СІЧЕ...
Офіційно новорічне свято запровадив римський цар Нум Помпілій. Він переніс початок року з березня на січень. А місцева назва цього місяця походить від імені давнього божества дволикого Януса. Римляни вважали його покровителем усіх дверей та воріт, які той власноручно відчиняв і замикав. Про це говорить і зовнішність божества : старе обличчя, що символізує рік зійшлий, спрямоване в тильну сторону, а юне дивиться тільки вперед.
Новорічні обряди у різних країнах дуже різноманітні. В Ефіопії, скажімо, Новий рік випадає на середину вересня. В цей час жителі міст та сіл сходяться на околиці і спалюють на вогнищі сухий хмиз, який принесли з собою. Навколо багаття влаштовуються ігри й танці.
В Ірані ж, навпаки, Новий рік святкують весною, 22 березня. За традицією, господар дому дарує своїй родині нове вбрання, і всі разом виходять на вулицю, розпалюють багаття, стрибають через нього. В цей день заведено розбивати старий глиняний посуд, а стіл заставляти сімома стравами, які починаються з букви «С».
Шотландці ж на Новий рік приходять в гості з грудочкою вугілля. Вони кидають її у вогонь і бажають: «Нехай світло й радість завжди будуть у вашому домі!»
Особливою екзотичністю відзначаються італійці: в першу хвилину Нового року по всій країні вибухають тисячі хлопавок. Цілу годину під цю канонаду господарі жбурляють у вікна на вулицю старі меблі, посуд, ганчір’я.
Новорічні обряди у різних країнах дуже різноманітні. В Ефіопії, скажімо, Новий рік випадає на середину вересня. В цей час жителі міст та сіл сходяться на околиці і спалюють на вогнищі сухий хмиз, який принесли з собою. Навколо багаття влаштовуються ігри й танці.
В Ірані ж, навпаки, Новий рік святкують весною, 22 березня. За традицією, господар дому дарує своїй родині нове вбрання, і всі разом виходять на вулицю, розпалюють багаття, стрибають через нього. В цей день заведено розбивати старий глиняний посуд, а стіл заставляти сімома стравами, які починаються з букви «С».
Шотландці ж на Новий рік приходять в гості з грудочкою вугілля. Вони кидають її у вогонь і бажають: «Нехай світло й радість завжди будуть у вашому домі!»
Особливою екзотичністю відзначаються італійці: в першу хвилину Нового року по всій країні вибухають тисячі хлопавок. Цілу годину під цю канонаду господарі жбурляють у вікна на вулицю старі меблі, посуд, ганчір’я.
* * *
Наші предки в давнину, ще до запровадження християнства, зустрічали Новий рік також весною, 1 березня. І в цьому був, очевидно, свій сенс. Язичники (так називали наших далеких пращурів за те, що вони вірували в чудодійство природних сил — сонця, місяця, блискавки, дерева, річки, озера) вважали, що з пробудженням природи має неодмінно народитися й Новий рік. Тому з приходом весни люди збиралися на галявах, співали, водили танки, грали в різні ігри, приносили дарунки добрим богам, щоб задобрити їх. Найпершим символом весни, а отже й Нового року, вважалася верба. Це тому, що вона розпукувалася найраніше. З приходом весни дівчата йшли до діброви. З-поміж себе вибирали кустянку — найсимпатичнішу дівчину — і прикрашали її зеленими галузками. Решта ж плели віночки, одягали їх на голівки і йшли селом з піснями. Заходячи до осель, кустянки вітали господарів з Новим роком, бажали родині щастя, здоров’я, щедрих статків, багатого врожаю. Цей обряд називався "Водити Куста".
Згодом, коли київський князь Володимир Великий запровадив на Русі християнство, Новий рік перенесли на вересень. Але ще не одне століття наш народ святкував новоріччя за старим звичаєм. Тому митрополит Феогностій вимушений був розповсюдити 1342 року новий наказ, яким зобов’язував усіх людей православної віри відзначати Новий рік лише у вересні.
Минав час. Уся Європа перейшла на римське літочислення. Виникла необхідність перенести Новий рік на січень і в нас. В побут поступово входив, особливо на загарбаних польською шляхтою та литовськими феодалами землях, січневий відлік року. За Петра І ця дата стала офіційною на всій території колишньої Російської імперії. У XVIII столітті практично всі протестантські держави перейшли на григоріанський стиль, натомість у Російській імперії і надалі зберігався юліанський календар, через що Новий рік на землях, що входили до її складу, не збігався з західноєвропейським. З 1918 року ми святкуємо новоріччя з 31 грудня на 1 січня. За церковним календарем воно відзначається на 14 днів пізніше.
Передноворічні (колядки та щедрівки) та новорічні (засівання зерном та поетичні побажання господарям і їх родинам) обряди пройняті шанобою до природи, до людини. Це одне з найпоетичніших, глибоко символічних свят.
* * *
А назви місяця? Звідки вони взялися і які вони у інших народів?
В Німеччині січень називається «януарем». Правда ж, схоже на російське «январь»? А у білорусів — «студзень». Ну, а у нашій, українській мові, збереглися давньо- слав’янські назви. Вони найповніше відбивають характер цього періоду року. Дехто твердить, буцімто назва місяця пішла від того, що січень січе, тобто ділить навпіл зиму. За календарем він і справді є серединою зими. Припускають також, що в січні наші далекі пращури висікали ділянки під посіви, адже у давнину були непрохідні хащі. Є ще одна думка про походження назви місяця: це — час рубати, сікти дрова, час їх заготівлі. Навіть прислів’я таке є: «Січень січе та морозить — газда з лісу дрова возить».
Але, мабуть, все-таки найвірогідніше те, що в цю пору січе сніг. Пороші, як правило, в цьому місяці не буває.
Існують і місцеві назви місяця. У нас на Поліссі, наприклад, його звали «щипуном», «сніжнем».
В Німеччині січень називається «януарем». Правда ж, схоже на російське «январь»? А у білорусів — «студзень». Ну, а у нашій, українській мові, збереглися давньо- слав’янські назви. Вони найповніше відбивають характер цього періоду року. Дехто твердить, буцімто назва місяця пішла від того, що січень січе, тобто ділить навпіл зиму. За календарем він і справді є серединою зими. Припускають також, що в січні наші далекі пращури висікали ділянки під посіви, адже у давнину були непрохідні хащі. Є ще одна думка про походження назви місяця: це — час рубати, сікти дрова, час їх заготівлі. Навіть прислів’я таке є: «Січень січе та морозить — газда з лісу дрова возить».
Але, мабуть, все-таки найвірогідніше те, що в цю пору січе сніг. Пороші, як правило, в цьому місяці не буває.
Існують і місцеві назви місяця. У нас на Поліссі, наприклад, його звали «щипуном», «сніжнем».
ВАСИЛЬ СУХОМЛИНСЬКИЙ. ОПОВІДАННЯ ДЛЯ ДІТЕЙ
БАБУСИН БОРЩ
У бабусі дві онучки. Живуть вони у великому місті, а на літні канікули приїхали до неї в гості.
Рада бабуся онучкам. Пригощає їх черешнями, свіжим медом і варениками. Та дівчаткам найбільше хочеться борщу: мама розповідала, що бабуся варить смачний-пресмачний борщ.
Зварила бабуся борщ - зі свіжими помідорами, капустою і сметаною. Та ось біда... Забувати стала. Поки варила - двічі посолила. Поставила на стіл дві миски борщу та й припрошує онучок:
- Ачи солила - й не пам'ятаю... Стара вже... Ось сіль у сільниці - додавайте собі до смаку.
З'їли дівчатка по ложці борщу. Ой, який же солоний! Перезирнулися між собою, усміхнулися непомітно. Ложка за ложкою - виїли та й ще попросили. Та все дякують бабусі. А вона радіє.
- А чи солила ж я борщ? - питається бабуся.
- Ми й не помітили, - каже Ніна. - Такий смачний, що про сіль і не подумали.
- Значить, солила, - полегшено зітхнула бабуся. - А завтра це діло вам доручу: боюся, що забуду посолити.
Добре, бабусю, - і знову перезирнулись. І непомітно всміхнулись.
ЯКИЙ СЛІД ПОВИННА ЗАЛИШИТИ ЛЮДИНА НА ЗЕМЛІ?
Старий Майстер звів кам'яний будинок. Став осторонь і милується. "Завтра в ньому оселяться люди", - думає з гордістю. А в цей час біля будинку грався Хлопчик. Він стрибнув на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на цементі, який ще не затвердів.
- Для чого ти псуєш мою роботу? - сказав з докором Майстер.
Хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі.
Минуло багато років, Хлопчик став дорослим Чоловіком. Життя його склалось так, що він часто переїздив з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прихилявся - ні руками, ні душею.
Прийшла старість. Згадав старий Чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілось йому побувати там. Приїхав на батьківщину, зустрічається з людьми, називає своє прізвище, але всі здвигують плечима - ніхто не пам'ятає такого Чоловіка.
- Що ж ти залишив після себе? - питає у старого Чоловіка один дід, - Є в тебе син чи дочка?
- Немає у мене ні сина, ні дочки.
- Може, ти дуба посадив?
- Ні, не посадив я дуба...
- Може, ти поле випестував?
- Ні, не випестував я поля...
- Так, мабуть, ти пісню склав?
- Ні, й пісні я не склав.
- Так хто ж ти такий? Що ж ти робив усе своє життя? - здивувався дід.
Нічого не міг відповісти старий Чоловік. Згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до будинку. Стоїть той наче вчора збудований, а на найнижчій сходинці - закам'янілий відбиток Хлопчикової ніжки.
"Ось і все, що залишилось після мене на землі, - з болем подумав старий Чоловік.- Але цього ж мало, дуже мало... Не так треба було жити..."
СКАЖИ ЛЮДИНІ: "ДОБРОГО ДНЯ!"
Лісовою стежинкою ідуть батько і маленький син. Довкола тиша, тільки чути, як десь
далеко вистукує дятел та струмочок дзюркотить у лісовій гущавині.
Аж тут син побачив, що назустріч їм іде бабуся.
- Тату, куди бабуся йде? - питає син.
- Зустрічати або проводжати, - каже батько й усміхається. - Ось як ми зустрінемося з
бабусею, ти й скажеш: "Доброго дня, бабусю!"
- Навіщо ж казати ці слова? - дивується син. - Ми ж її не знаємо.
-А ось зустрінемось, скажемо бабусі ці слова, тоді й побачиш, навіщо.
Ось і бабуся.
- Доброго дня, бабусю! - каже син.
- Доброго дня, - каже батько.
- Доброго вам здоров'я, - відповідає бабуся І усміхається.
І хлопчик побачив: усе довкола змінилось. Сонце засяяло яскравіше. Верховіттям дерев
пробіг легенький вітерець, і листя заграло, затремтіло. У кущах заспівали пташки - раніше
їх і не чути було.
На душі в хлопчика стало легко.
- Чому це воно так? - питається син.
- Бо ми побажали людині доброго дня.
ОЛЕНЧИН ГОРОБЧИК
Маленькій Оленці дуже хотілося впіймати горобчика. Але той не давався в руки.
Тоді вона надумала склеїти горобчика з сірого пір'я.
Розрізала в подушці маленьку дірочку. Набрала сіренького пір'я. З тіста зліпила голого
горобчика, обмазала вишневим клеєм. Натулила пір'ячка.
Ось і горобчик готовий — сіренький, з тоненьким дзьобиком, з чорними оченятами,
як макові зернятка. Посадила Оленка горобчика на підвіконні. Насипала йому пшонця,
поставила водички.
Мовчить горобчик. Накришила хліба — мовчить горобчик.
Але ось надворі над вікном зацвірінчала горобчиха до своїх діток.
Підняв голівку Оленчин горобчик, повернувся до відчиненого вікна, розправив крильця...
Маленькій Оленці дуже хотілося впіймати горобчика. Але той не давався в руки.
Тоді вона надумала склеїти горобчика з сірого пір'я.
Розрізала в подушці маленьку дірочку. Набрала сіренького пір'я. З тіста зліпила голого
горобчика, обмазала вишневим клеєм. Натулила пір'ячка.
Ось і горобчик готовий — сіренький, з тоненьким дзьобиком, з чорними оченятами,
як макові зернятка. Посадила Оленка горобчика на підвіконні. Насипала йому пшонця,
поставила водички.
Мовчить горобчик. Накришила хліба — мовчить горобчик.
Але ось надворі над вікном зацвірінчала горобчиха до своїх діток.
Підняв голівку Оленчин горобчик, повернувся до відчиненого вікна, розправив крильця...
ПОКИНУТЕ КОШЕНЯ
Хтось виніс із хати маленьке сіре кошенятко й пустив його на дорогу. Сидить кошеня
та й нявчить. Бо хоче додому, до матусі. Проходять люди, дивляться на кошеня. Хто
сумно хитає головою, хто сміється. Хто жаліє: бідне кошенятко, та й іде собі.
Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало кошеняткові. Притулилося воно до куща
та й сидить — тремтить. Поверталась із школи маленька Наталочка. Чує — нявчить
кошеня. Вона не сказала ні слова, а взяла кошеня й понесла додому. Пригорнулося
кошенятко до дівчинки. Замуркотіло. Раде-радісіньке.
Хтось виніс із хати маленьке сіре кошенятко й пустив його на дорогу. Сидить кошеня
та й нявчить. Бо хоче додому, до матусі. Проходять люди, дивляться на кошеня. Хто
сумно хитає головою, хто сміється. Хто жаліє: бідне кошенятко, та й іде собі.
Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало кошеняткові. Притулилося воно до куща
та й сидить — тремтить. Поверталась із школи маленька Наталочка. Чує — нявчить
кошеня. Вона не сказала ні слова, а взяла кошеня й понесла додому. Пригорнулося
кошенятко до дівчинки. Замуркотіло. Раде-радісіньке.
СПІВУЧА ПІР'ЇНКА
Є на світі дивовижний птах — Стрепет. Він співає... чим, як ви думаєте, діти?
Він співає крилом. Має він у своєму крилі особливу співучу пір'їнку. Летить Стрепет, і
коли захочеться йому співати, то розправляє крила так, що співуча пір'їнка висувається і
настроюється на спів. Лунає тонкий свист. Схожий він і на звучання найтоншої струни,
коли по ній водити смичком, і на пісню вітру в тонкій стеблині очерету.
Та ось трапилось лихо. Загубив Стрепет співучу пір'їнку. Випала вона й упала на землю.
Захотілось Стрепетові поспівати, а співучої пір'їнки немає.
Маленький Сергійко знайшов на землі співучу пір'їнку Стрепета, підняв її, побіг —
і пір'їнка заспівала.
Почув Стрепет спів своєї пір'їнки, прилетів до хлопчика й просить:
— Хлопчику, віддай мою співучу пір'їнку. Я не можу жити без пісні.
Повернув Сергійко Стрепетові співучу пір'їнку.
Багато років прожив на світі чоловік, що виріс з маленького Сергійка. Часто він згадував
Стрепета, думав: «У кожної людини є своя співуча пір'їнка. Нещасливий той, у кого
такої пір'їнки немає ».
Є на світі дивовижний птах — Стрепет. Він співає... чим, як ви думаєте, діти?
Він співає крилом. Має він у своєму крилі особливу співучу пір'їнку. Летить Стрепет, і
коли захочеться йому співати, то розправляє крила так, що співуча пір'їнка висувається і
настроюється на спів. Лунає тонкий свист. Схожий він і на звучання найтоншої струни,
коли по ній водити смичком, і на пісню вітру в тонкій стеблині очерету.
Та ось трапилось лихо. Загубив Стрепет співучу пір'їнку. Випала вона й упала на землю.
Захотілось Стрепетові поспівати, а співучої пір'їнки немає.
Маленький Сергійко знайшов на землі співучу пір'їнку Стрепета, підняв її, побіг —
і пір'їнка заспівала.
Почув Стрепет спів своєї пір'їнки, прилетів до хлопчика й просить:
— Хлопчику, віддай мою співучу пір'їнку. Я не можу жити без пісні.
Повернув Сергійко Стрепетові співучу пір'їнку.
Багато років прожив на світі чоловік, що виріс з маленького Сергійка. Часто він згадував
Стрепета, думав: «У кожної людини є своя співуча пір'їнка. Нещасливий той, у кого
такої пір'їнки немає ».
СОЛОВЕЙ і ЖУК
У садку співав Соловей. Його пісня була дуже гарна. Він знав, що його пісню люблять люди.
Того й дивився з погордою на квітучий сад, на синє небо й на маленьку дівчинку, що
сиділа в саду й слухала його пісню.
А коло Соловейка літав великий рогатий Жук. Він літав і гудів.
Соловей припинив свою пісню та й каже:
— Перестань гудіти. Ти не даєш мені співати. Твоє гудіння нікому не потрібне.
Та й краще, аби тебе, Жуче, зовсім не було.
Жук гідно відповів:
— Ні, Солов'ю, без мене, Жука, неможливий світ, як і без тебе, Солов'я.
— Ну й мудрець! — всміхнувся Соловей.— Виходить, що й ти потрібен людям?
Ось запитаємо дівчинку, вона скаже, хто потрібен людям, а хто ні.
Полетіли Соловей і Жук до дівчинки та й питають:
— Скажи, дівчинко, кого треба залишити в світі — Солов'я чи Жука?
— Хай собі будуть і Соловей, і Жук,— відповіла дівчинка. Тоді подумала й додала: —
Як же можна без Жука?
У садку співав Соловей. Його пісня була дуже гарна. Він знав, що його пісню люблять люди.
Того й дивився з погордою на квітучий сад, на синє небо й на маленьку дівчинку, що
сиділа в саду й слухала його пісню.
А коло Соловейка літав великий рогатий Жук. Він літав і гудів.
Соловей припинив свою пісню та й каже:
— Перестань гудіти. Ти не даєш мені співати. Твоє гудіння нікому не потрібне.
Та й краще, аби тебе, Жуче, зовсім не було.
Жук гідно відповів:
— Ні, Солов'ю, без мене, Жука, неможливий світ, як і без тебе, Солов'я.
— Ну й мудрець! — всміхнувся Соловей.— Виходить, що й ти потрібен людям?
Ось запитаємо дівчинку, вона скаже, хто потрібен людям, а хто ні.
Полетіли Соловей і Жук до дівчинки та й питають:
— Скажи, дівчинко, кого треба залишити в світі — Солов'я чи Жука?
— Хай собі будуть і Соловей, і Жук,— відповіла дівчинка. Тоді подумала й додала: —
Як же можна без Жука?
ЯК НАТАЛЯ У ЛИСИЦІ ХИТРИНКУ КУПИЛА
Прийшла Лисиця на базар, принесла повну торбу якогось краму, прикритого білим
рушничком. Діло було зимою. Стала Лисиця в ряд, підняла пухнастий комір, поставила
кошик на стіл, відкрила, й побачили люди: у кошику хитринки.
Ішла повз базар Наталочка. Побачила — Лисиця хитринки продає. Підійшла і вибрала
собі таку хитринку: маленька дерев'яна дівчинка приклала руку до голови, скривилася
й жалібно пищить: «Ой, голова болить».
Купила Наталя хитринку, принесла додому. Треба готувати уроки, але ж не хочеться.
— У мене голова болить,— скаржиться Наталя мамі,— не буду уроків вчити.
— Добре, полеж, Наталочко.
Лягла дівчинка в ліжко й одразу ж забула про головний біль, каже мамі:
— Мамо, я піду покатаюсь на ковзанах.
— Але ж у тебе голова болить,— здивувалась мама.
Наталочка почервоніла від сорому.
«Віднесу на базар хитринку, віддам Лисиці, не треба мені її хитрощів»,— подумала вона.
Пішла на базар. Засунула руку у кишеню, а маленької дерев'яної дівчинки нема.
«Де ж вона поділася?» — дивується Наталя.
Так і не зрозуміла дівчинка, куди поділася хитринка. Розповіла про все мамі. Мама й каже:
— Злякалася тебе хитринка. Хитрощі не люблять совісті.
— А де ж моя совість? У чому вона?
— У тому, що тобі стало соромно.
Прийшла Лисиця на базар, принесла повну торбу якогось краму, прикритого білим
рушничком. Діло було зимою. Стала Лисиця в ряд, підняла пухнастий комір, поставила
кошик на стіл, відкрила, й побачили люди: у кошику хитринки.
Ішла повз базар Наталочка. Побачила — Лисиця хитринки продає. Підійшла і вибрала
собі таку хитринку: маленька дерев'яна дівчинка приклала руку до голови, скривилася
й жалібно пищить: «Ой, голова болить».
Купила Наталя хитринку, принесла додому. Треба готувати уроки, але ж не хочеться.
— У мене голова болить,— скаржиться Наталя мамі,— не буду уроків вчити.
— Добре, полеж, Наталочко.
Лягла дівчинка в ліжко й одразу ж забула про головний біль, каже мамі:
— Мамо, я піду покатаюсь на ковзанах.
— Але ж у тебе голова болить,— здивувалась мама.
Наталочка почервоніла від сорому.
«Віднесу на базар хитринку, віддам Лисиці, не треба мені її хитрощів»,— подумала вона.
Пішла на базар. Засунула руку у кишеню, а маленької дерев'яної дівчинки нема.
«Де ж вона поділася?» — дивується Наталя.
Так і не зрозуміла дівчинка, куди поділася хитринка. Розповіла про все мамі. Мама й каже:
— Злякалася тебе хитринка. Хитрощі не люблять совісті.
— А де ж моя совість? У чому вона?
— У тому, що тобі стало соромно.
ШПАК ПРИЛЕТІВ
Був тихий весняний ранок. Ще не зійшло сонце, тільки небо на сході стало рожевим.
На голій гілочці клена голосно заспівав шпак. Він тільки-но прилетів з далекого теплого
краю. Знайшов свою шпаківню, сів біля неї й радісно сповістив:
— Я вже прилетів! Весна настала!
Спів шпака почув у своєму гнізді горобець. Він спав під стріхою в теплому кубельці.
Йому не хотілося рано вставати. Та, почувши шпака, горобець стурбувався. Він розбудив
горобчиху, що спала в сусідньому кубельці, й сказав:
— Шпак прилетів. Тепер нам доведеться раніше вставати. Бо за шпаком важко буде
якусь їжу роздобути. Він скрізь устигне першим...
Горобчиха зітхнула й відповіла:
— Спасибі шпакові, що будитиме тебе, ледаря.
Був тихий весняний ранок. Ще не зійшло сонце, тільки небо на сході стало рожевим.
На голій гілочці клена голосно заспівав шпак. Він тільки-но прилетів з далекого теплого
краю. Знайшов свою шпаківню, сів біля неї й радісно сповістив:
— Я вже прилетів! Весна настала!
Спів шпака почув у своєму гнізді горобець. Він спав під стріхою в теплому кубельці.
Йому не хотілося рано вставати. Та, почувши шпака, горобець стурбувався. Він розбудив
горобчиху, що спала в сусідньому кубельці, й сказав:
— Шпак прилетів. Тепер нам доведеться раніше вставати. Бо за шпаком важко буде
якусь їжу роздобути. Він скрізь устигне першим...
Горобчиха зітхнула й відповіла:
— Спасибі шпакові, що будитиме тебе, ледаря.
Опис грибів
Оповідання для дітей про гриби.
Цікава і корисна інформація про гриби для дітей
Лисичка жовта
Добре збирати лисички. Після теплих дощів вилазять вони землі цілими сімействами і ніколи не ховаються від грибника, красуючись на галявині, немов відблиски сонця або яєчні жовтки.
Від всіх інших грибів лисички відрізняються насамперед витонченою формою плодових тел. Ніжно-жовті складки пластинок химерно розгалужуються до самої землі за звужується донизу ніжці, краю яскравих чистих капелюшків здаються гофрованими. Кожен, хто знаходить в лісі лисички, відзначає їх красу, навіть шкода буває ховати цей живий «омлет» в кошик. Зовсім маленькі лисички виглядають як жовті кнопки, а гриби більшого розміру дивують своїми химерними формами.
Грибники вважають лисички особливими грибами. З усього різноманіття грибного царства вони єдині не псуються грибними мухами. До того ж лисички не ламаються, тому їх можна носити в рюкзаках, сумках, мішках і не побоюватися, що додому принесеш лише кришиво та уламки. Лисички по праву заслуговують на повагу домашніх господарок. Вони гарні і в гарячому, і в супі, і в соусі. За змістом вітаміну А лисички можуть зрівнятися з боровиками і рижики, а вітаміну В, у них навіть більше, ніж в дріжджах. Ці гриби володіють високою калорійністю і відмінно засвоюються організмом. У лисичок є ще одна перевага: вони у великій кількості містять так званий эргостерин - природний антибіотик.
Бліда поганка
Іноді поруч з лісовими печерицями та толкачиками-поплавками можна помітити їх отруйного двійника - бліду поганку. Це страшний гриб: невеликий його шматочок, який потрапив в суп або спекотне, здатний викликати сильне, часом навіть смертельне отруєння. Тому при зборі грибів потрібно проявляти граничну уважність, щоб не покласти у кошик разом з хорошими грибами отруйну поганку.
Бліду поганку іноді називають хибним шампіньйоном, так як ці гриби дуже схожі один на одного, особливо на першій стадії зростання. Зрілий гриб відрізнити набагато простіше: його капелюшок, на відміну від капелюшка печериці, оточена мляво обвисающей до стрижня бахромою; на всій поверхні гриба виступають бородавчасті опуклості.
Відмінними ознаками поганки є також білі пластинки (у печериці вони рожеві або фіолетові) і білий чохол біля основи ніжки. Однак ті ознаки, за якими бліду поганку можна відрізнити від шампіньйона, як на гріх, є у іншого гриба - толкачика-поплавця, що має такий же чохол і мішковидне піхву у підстави ніжки. Визначити бліду поганку можна тільки по кільцю на ніжці, якого у толкачика немає.
Бліда поганка вважається самим отруйним грибом у світі. В її м'якоті виявлено відразу кілька токсичних речовин: фалоїдин, аманитины, фаллоин та інші. У 100 г свіжого гриба міститься 10 г фаллоидина, тоді як смертельною дозою цієї речовини вважається 2-3 мг. У північних районах бліда поганка не росте: там її замінює біла поганка (смердючий мухомор). Як видно з назви, цей гриб відрізняється неприємним запахом, який у полежавших грибів стає ще сильнішим. Отруйна біла поганка - досить великий гриб. Капелюшок може досягати в діаметрі 12 см, вона - біла, з легкої жовтизною в центрі. У молодому віці капелюшок білої поганки має колокольчатую форму, але згодом стає розпростертої, хоча ніколи не розкривається повністю. Ніжка поганки - також біла - прикрашена кільцем, розташованим майже під самою капелюшком. Капелюшок гриба гладка, тоді як на ніжці помітні великі лусочки, які роблять її шорсткою. Бліда поганка росте в листяних або змішаних лісах, зазвичай пов'язана з дубом, грабом, березою та буком. Крім того, гриб охоче утворює мікоризу з липою або кленом.
Важливою умовою поширення і активності вегетації є зволоженість грунту. Поганка воліє рости в тих місцевостях середньої смуги Росії, де випадає і затримується багато опадів. Часто вона обживає сосняки сфагнового типу. Мухомор, на відміну від блідої поганки, не так вибагливий до ґрунту і погодних умов. Він добре росте і в посушливі роки.
Біла поганка також смертельно отруйний гриб, тому слід остерігатися, щоб не покласти його в кошик разом з їстівними грибами. У м'якоті білої поганки разом з іншими токсинами міститься вирозин, викликає смертельне отруєння. Якщо з'їсти ці гриби в пропорції 2 мг на 1 кг ваги, смерть настає через 48 годин.
Токсини, що містяться в білій поганку, вражають печінку, кишечник, інші внутрішні органи. Найбільше токсинів міститься в капелюшку і вольве гриба, дещо менше їх у пластинках і ніжці плодового тіла.
Білий гриб
Білий гриб - мрія будь-якого грибника. Це найцінніший з шапинкових грибів в харчовому відношенні. У Росії існує кілька форм білого гриба, які виділяються в залежності від місця зростання. Капелюшок у білих грибів подушковидно-округла, ніжка спочатку має вигляд бульби, а потім витягується. Внизу вона товщі, ніж вгорі, а іноді має потовщення посередині. Низ капелюшка білий, з віком жовтіє, м'якоть гриба біла, не змінює колір на зламі. Гриб володіє яскраво вираженим приємним запахом.
Білі гриби бувають самих різних розмірів. В середньому висота ніжки досягає 7-12 см, її діаметр може бути в межах 2-6 див. Розмір гриба залежить від погодних умов. Після гарного дощу можна знайти в лісі безліч білих грибів набагато більших розмірів. Бувають гриби, які важать від 1 до 1,5 кг. Але і це ще не межа: відомий випадок, коли білий гриб вагою 6 кг!
Білий гриб можна плутати з схожим на нього жовчним грибом. Ось основні їх відмінності один від одного: жовчний гриб на зламі трохи рожевіє, в той час як білий гриб зберігає колір. Трубчастий шар жовчного гриба з віком стає блідо-рожевим. У білого гриба трубчастий шар з віком жовтіє. Нарешті, смак жовчного гриба дуже гіркий, а смак білого гриба приємний.
Березова форма білого гриба зростає в березових лісах. Такий гриб має світле забарвлення: капелюшок білувата, жовтувата або бурувата, ніжка біла, з сітчастим малюнком, може бути трохи забарвлена, але завжди світліше капелюшки. Білі гриби знаходять протягом усього літа і восени до холодів. З них готують різноманітні страви, заготовляють на зиму. При сушінні м'якоть білого гриба залишається білою, запах дещо змінюється, але все-таки залишається приємним.
Білий гриб ялиновий відрізняється від інших видів білого гриба тим, що його капелюшок має темне забарвлення: вона може бути бурою або коричневою, часто на ній чергуються більш темні і світлі ділянки.
Ніжка біла або бурувата, приблизно на третину вкрита яскраво вираженою сіточкою. Зустріти ялиновий білий гриб можна в ялинових і ялицевих лісах на півночі європейської частини Росії, а також на Кавказі. Росте він з червня до жовтня. Володіє приємним запахом.
Білий гриб поєднується практично з усіма породами дерев. Він росте навіть у тундрі, поруч з карликової березою. Проте вчені помітили, що білий гриб ніколи не зростає з модриною, незважаючи на те, що вона досить широко поширена в Росії.
Взагалі ж білий - один з найбільш типових їстівних ага - риковых грибів помірного поясу Росії та інших країн. Напевно, саме з-за свого повсюдного поширення і відмінного смаку аж до XVI століття тільки боровик і називали на Русі грибом. Рижики, сироїжки та інші називалися просто «грибами», підтвердження чого неважко знайти в Домострої та інших книгах того часу. Сучасна назва з'явилася значно пізніше, приблизно одночасно зі словом «боровик». Потім грибники, а слідом за ними і ботаніки навчилися розрізняти ялинову і соснову форми білого гриба.
Вже в XV столітті люди сушили білі гриби, клали їх у пироги, застосовували інші способи їх приготування. Сьогодні боровик привертає увагу не тільки кулінарів і грибників, а й медиків. Вчені виявили, що він містить у собі біологічно активні речовини, які мають бактеріостатичну і антибластическим дією. Перші зменшують чисельність кишкової палички і ряду інших патогенних мікроорганізмів. Другі ж позитивно позначаються на стані онкологічних хворих.
Боровик глухий
Боровик глухий має безліч інших назв: красиков, сінік, подорешник, дубовик-синяк. За зовнішнім виглядом його досить важко відрізнити від білого гриба - та ж темно-бура опукла капелюшок, така ж товста, міцна, з жовтуватим або червонуватим малюнком сітки ніжка, але на зламі лимонно-жовта м'якоть гриба різко синіє. В цьому і полягає головна відмінність боровика глухого від білого гриба. Недосвідчених грибників воно відлякує: адже посиніння м'якоті властиво в основному отруйних грибів.
Однак у цьому випадку зміна забарвлення гриба на зламі є нормою, а не індикатором неїстівні речовини.
У Росії синяк-дубовик знають і охоче збирають, але в Європі існує упередження по відношенню до цього гриба. Багато вважають гриб підозрілим і не спішать зірвати його. Це недовіра викликана, швидше за все, зовнішньою подібністю боровика глухого з сатанинським грибом, який в Росії зустрічається набагато рідше, ніж у європейських лісах.
Однак уважний складальник легко відрізнить, де їстівний гриб, а де - його отруйний побратим. Однаковий у синця дубовика і сатанинського гриба - тільки червоний низ трубчастого шару капелюшки, але зверху капелюшок сатанинського гриба має сіруватий або жовтуватий відтінок, тоді як капелюшок глухого боровика набагато темніше. Відрізняються гриби і запахом: сатанинський гриб пахне неприємно, а м'якоть синця дубовика практично не має аромату.
Ще одним їстівним грибом, спорідненим дубовику-синців, є дубовик крапчастий, зустрічається зазвичай у дібровах. Головний відмітний ознака цього гриба - цяточки червоного кольору на ніжці, звідси і назва гриба. Цей дубовик утворює мікоризу з віковими дубами, старими березами і липами.
Під сімейство гиродоновидных, до якого відноситься боровик глухий, представлено також родом гиродон, де найцікавіший гриб - це подольшанник, який, до речі, вважається єдиним грибом з цього роду, які зустрічаються на території Росії і в Європі.
Подольшанник можна тільки знайти поряд з цим деревом. Гриб росте поодинці, багато цих грибів можна зустріти тільки в ольшанниках, але взагалі це - велика рідкість.
Гриб невеликий. Його капелюшок опуклої форми нерівно волнится; досить м'ясиста в центрі, вона стає зовсім тонкою по краях. Жовтувато-коричневий капелюшок гриба зазвичай суха, але в дощ, як правило, покривається шаром слизу. Губчатий шар нижній частині капелюшки має незвичайну будову пор: спочатку вони лабиринтовидные, а потім стають незграбними і нерівними.
Ще один представник цього роду - це гиродон мерулиевый, який росте виключно поряд з ясенем, оскільки утворює з ним мікоризу. Цей гриб в Росії зустрічається тільки на Далекому Сході, зате він дуже поширений в Північній Америці.
Незважаючи на те що подольшанник зустрічається досить рідко, мало хто з грибників зрадіє такій знахідці. Справа в тому, що багато хто просто не знайомі з цим грибом, інші ж не поспішають класти гриб у кошик, оскільки він, будучи їстівним, все-таки не володіє таким чудовим смаком, як, наприклад, глухий боровик. Подольшанник беруть лише тоді, коли інших грибів навколо не знайдеш. Але тим не менш це теж непогана здобич. Вживати його краще всього в свіжому вигляді для приготування перших і других страв, а заготовляти про запас - шляхом сушіння.
Груздь справжній
Груздь справжній з'являється восени, коли листя блідне, строкатою стає трава, кожен день йдуть затяжні дощі. Для пошуку груздів потрібна особлива вправність: слід придивлятися до всіх купинах і горбках на землі, оскільки тільки роздута листяна підстилка і підказує, де розташувалося сімейство грибів.
Гриб, знайдений під прелыми листям, здається досконалістю. Його молочно-біла, наче мармур, капелюшок поблискує в руках, ніби перламутр. Інші види груздів теж мають білі капелюшки, але ні в одного з них ніколи не буває капелюшки такої чистої білизни, як у справжнього груздя. По білизні одягів з грибом не зрівняється ні благородний боровик, ні сироїжка.
Ошатність грибу надає і пухнаста бахрома по краях шляпки, за цією ознакою легко відрізнити справжній груздь від його двійників: скрипицы, перцевого груздя, білого подгруздка.
Грузді здавна славилися як самі знамениті гриби російської кухні. Перш Росія служила основним постачальником груздів в європейські країни. Найкращі, вищий сорт - це маленькі міцні груздочки (розмір капелюшки не більше 2,5 см). Мініатюрні солоні грузді у пляшках відправляли до Європи. У Парижі, наприклад, вони вважалися делікатесом. Солоні грузді першого сорту мали розмір капелюшки до 5 см, а другим сортом йшли гриби, капелюшки яких досягали 9 см в діаметрі.
Маслюк зернистий
Маслюк - це один з найбільш смачних грибів. Щоправда, клопотів з них забагато: кожен грибок потрібно неодмінно очистити від шкірки і тільки потім готувати по смаку і настрою. Назва дано грибу невипадково: на дотик він слизький, маслянистий, шкірка покрита слизом.
Ніякі клопоти не зупиняють грибників, які спрямовуються в ліс в надії набрати повну кошик маслюків. До речі, зробити це неважко навіть зовсім недосвідченому збирача. Маслюки - «народ» дивно дружний: де один грибок, там і ще десяток. Довгі вервечки грибів ховаються в траві, під опалим хвоїнками. Ось тільки треба вгадати і встигнути до того терміну, коли гриби всі дрібні, міцні, один до одного; інакше грибника чекає прикрість: деколи зрізає він один маслюк за іншим, а перерослі гриби все, червиві, так що з десятка в кошик потрапить хіба що один.
Маслюк зернистий дуже схожий на справжній, але не має пленчатого кільця на ніжці. Крім того, маслюк зернистий не такий слизький, так як на капелюшку у нього менше клейкого слизу. Зернистим маслюк названий за невеликих бородавочек або зерняток, наявних на верхній частині ніжки. На відміну від цього маслюк зернистий воліє соснові бори південних місцевостей, де він росте у винятковому достатку і зустрічається набагато частіше, ніж справжній.
Червоний мухомор
Червоний мухомор являє собою гриб-галюциноген. У його м'якоті містяться холін і алкалоїд мускарин, а також речовини, збудливо діють на нервову систему. Галюциногенні властивості гриба були відомі ще в глибоку давнину.
В Індії та Південній Америці червоний мухомор широко використовувався у ритуальних церемоніях. Народи Крайньої Півночі здавна були обізнані про ці властивості мухомора і вважали їх посланими небесами. Проводилися навіть церемонії поклоніння «божественному грибу»; під час цього ритуалу кожен учасник з'їдав шматочок червоного мухомора, приходячи в стан екстазу. Галюцинації, викликані грибом, тлумачилися як послання небес.
Народи Крайньої Півночі і Сибіру широко використовували цей гриб, замінюючи настоями і відварами мухомора спиртні напої. Мандрівники, які відвідували Сибіру в XVII столітті, дивувався, спостерігаючи, як, покуштувавши відвару з сушених, пурпурних, з білими бородавками капелюшків гриба, місцеві жителі впадали в стан, схоже з алкогольним сп'янінням. Часто воно переходило в глибокий сон, що супроводжувався галюцинаціями.
Незважаючи на те що мухомор отруйний, він знаходить широке застосування в медицині. З давніх часів препарати з мухомора застосовували при різних пухлинних захворюваннях, туберкульозі, хворобах нервової системи, ревматизмі і артритах. Настої з свіжого червоного мухомора використовувалися для знищення комах.
Червоний мухомор широко поширений на європейському континенті і в Північній Америці. Однак експериментальним шляхом доведено, що найбільш отруйна різновид червоного мухомора росте в Сибіру. Мухомори Японії і США здатні викликати стан, близький до алкогольного сп'яніння, але тільки сибірські гриби можуть стати причиною смерті з-за підвищеного вмісту токсинів в їх м'якоті.
Плодові тіла червоний мухомор утворює зазвичай в липні-серпні, але якщо рік видався посушливим, масове плодоношення зсувається на більш пізні терміни. Іноді красеня в червоній з білими веснянками капелюшку можна побачити навіть у жовтні.
Мухомор живе 15 днів. Спочатку із землі показується біле «яйце» - гриб, оповитий покривалом. Потім покривало лопається, і лише частина його залишається на капелюшку у вигляді хлопьевидных залишків або бородавок. Спори гриба дозрівають відразу ж після відділення кільця від капелюшка. На 2-3-й день після дозрівання вони починають плодоносити; спороношення триває 4-5 днів, після чого гриб засихає.
Якщо рік дощовий, то білі бородавки на капелюшка гриба можуть бути змиті дощем, і червоний мухомор легко переплутати з сыроежкой. Тому слід виявляти особливу обережність, збираючи гриби в дощовий сезон. Від сироїжок мухомор відрізняється наявністю вільних пластинок, кільцем вгорі і валиком внизу ніжки.
Споріднений вид червоного мухомора - мухомор королівський. Він відрізняється перш за все своїм коричневим кольором капелюшки.
Численні бородавки, розташовані концентричними колами на капелюшку, можуть мати не чисто-білий, а сіро-коричневий або охряный відтінок. Ніжка мухомора, а також кільце і бульба - охряного кольору, внизу на бульбі є 3-4 гуртка бородавок. Колір м'якоті гриба білий, але під шкіркою більш темного відтінку. Зростає цей гриб в основному в північних і середніх широтах.
Опеньок справжній
Опеньок справжній (осінній) поселяється великими групами на гнилий і живій деревині. Цей гриб є небезпечним паразитом, вражаючим білою гниллю більше двохсот видів вищих рослин. Спори гриба проникають в деревину крізь найменші її ушкодження. Під корою розвивається грибниця. Її темно-коричневі, майже чорні шнури - ризоморфы - проникають всередину дерева і вражають камбиальный шар клітин, розташований між корою і деревиною. Дерево активно чинить опір зараження і виділяє захисні речовини, але вони не в змозі впоратися з грибницею і лише уповільнюють процес руйнування. Крім того, грибниця опенька виділяє токсини, які згубно діють на дерево, наближаючи термін його загибелі. Гриб-паразит здатний занапастити молоде деревце за 1-Згода, а старе - за 10 років.
Опеньок справжній поселяється і на гнилій деревині. При цьому нерідко можна спостерігати наступне: пні, заселені опеньками, слабо світяться в темряві немерцающим білим фосфоричним світлом. Світло випромінюють не гнилиці, а кінці ризоморф - шнурів грибниці.
Підберезник звичайний
Підберезник (березовик), як і деякі інші гриби, має цікаву особливість: він здатен до зростання і розвитку тільки на коренях берези. Гриб обплітає корінь зовні і частково проникає всередину.
Сам гриб не здатний до синтезированию органічних речовин, тому він отримує від кореня берези вуглецеве харчування. Але було б зовсім неправильним думати, що підберезник - це паразит, высасывающий поживні речовини з кореня дерева.
Березі гриб також корисний. Його зовнішні вільні гіфи широко розходяться в ґрунті від кореня, замінюючи кореневі волоски. Вільні гіфи гриба отримують з грунту воду, мінеральні солі, розчинні органічні речовини, які не тільки використовуються грибом для побудови грибниці і плодових тіл, але і надходять в корінь дерева.
У народі підберезник називають чорним грибом або чернишом, так як при сушінні гриб чорніє.
Підберезник зростає в березових лісах з кінця червня до пізньої осені. Молоді гриби мають капелюшок кулястої форми, але потім вона стає більш плоскою. Колір капелюшка може бути різних відтінків від білувато-бурого до темно-коричневого, що теж визначається віком гриба і місцем його зростання.
Підосичник червоний
Щоб набрати повну кошик красноголовців, не потрібно бути грибником з великим стажем. Підосичники - гриби яскраві, їх червоні капелюшки видно здалеку.
Підосиновики - гриб особливий. Від всіх інших грибів він відрізняється насамперед тим, що може зростати не тільки біля старих дерев, але й під молодими деревцями. Навіть в посушливе літо, коли ніяких грибів у всій окрузі не знайдеш, краснікі (інша назва красноголовців) зустрічаються у вологих, тінистих осичниках. До того ж підосичники вважаються найбільш швидкозростаючими грибами. За екологічними ознаками розрізняють п'ять основних форм цих грибів. У тополевих лісах можна зустріти сірий підосичник, в сирих борах - білий, на вогкуватих грунтах в чистих осичниках - осикові краснікі, в сухих змішаних лісах - помаранчеві, буро-жовті та жовто-червоні підосичники.
Підосичники, як і деякі інші гриби, являють собою виняток із правил при проведенні тесту на отруйність. На місці зламу капелюшки або ніжки білий колір м'якоті приймає сумнівні відтінки (червоний, синій або синьо-чорний), що властиво багатьом отруйних грибів. Це зміна забарвлення не повинно бентежити грибників, оскільки є індивідуальною особливістю красноголовців.
Вельми поширена різновид подосиновика червоного - осиновик жовто-бурий. До недавнього часу відмінності між цими грибами не робили, оскільки обидва види поширені в одних і тих же місцях, а зовні відрізняються тільки кольором капелюшки. Однак мікологи виявили досить суттєву різницю.
Виявилося, що підосичник червоний воліє рости під осиками й тополями, а підосичник жовто-бурий утворює мікоризу виключно з березами. Підосичник жовто-бурий - відмінний їстівний гриб, який важко сплутати з яким-небудь отруйним або неїстівним грибом, так що збирати жовто-бурі підосичники може навіть початківець грибник. Цей осиновик утворює плодові тіла влітку і восени, зустріти його можна не тільки в лісах, а й у садах, парках, на городах. Гриб абсолютно невибагливий до умов вирощування, виявити його можна навіть на висоті 2400 м над рівнем моря. Росте він і в полярній тундрі під карликовими березами. Підосичник жовто-бурий можна зустріти навіть за Північним полярним колом: в Гренландії, Лапландії, на Шпіцбергені.
Для грибника не має особливого значення, який підосичник покласти у кошик: червоний або жовто-буре. І той і інший однаково смачні. Але для мікологів відмінності між цими грибами мають принципове значення.
Два різновиди гриба відрізняються не тільки кольором капелюшки. Якщо придивитися, можна помітити, що краї трубочок у подосиновика жовто-бурого сірі, в той час як у подосиновика червоного вони білясті і темніють тільки до старості. Ніжка жовто-бурого подосиновика всіяна численними ніжними коричнево-чорними лусочками; лусочки у червоного подосиновика кілька грубіше і мають коричнево-червоним відтінком. Розрізнити гриби можна і за кольором м'якоті: у подосиновика червоного м'якоть на зрізі стає ліловою, а у подосиновика жовто-бурого вона рожевіє, купуючи у підстави ніжки синьо-зелений відтінок.
Рідкісна різновид подосиновика червоного - підосичник лисячий. У нього капелюшок має іржаво-коричневе забарвлення, а ніжка покрита темними лусочками. Якщо надломити капелюшок або ніжку гриба, можна побачити, як на повітрі м'якоть швидко стає ліловою, а потім придбає коричневий відтінок. У підстави ніжки м'якоть завжди залишається синьо-зеленої. Дана різновид подосиновика зустрічається виключно під сосною, в тому числі під гірською сосною і сосновим стланцем.
Сироїжка синьо-жовта
Сироїжка синьо-жовта поширена переважно у вологих сосново-березових лісах. На відміну від інших різновидів сироїжок цей гриб зустрічається досить рідко, і тільки на Далекому Сході він завжди трапляється у великих кількостях. Грибники збирають сироїжки за відсутності інших грибів, але це обумовлено не тим, що гриб невкусен, а його надзвичайної ламкістю.
Укладати сироїжки в кошик потрібно дуже акуратно, інакше додому принесеш лише уламки.
На відміну від своїх «побратимів» ця різновид сироїжок часто утворює мікоризу з дубом і грабом, що спостерігається, зокрема, на Кавказі. В інших місцевостях сироїжки розташовуються довільно.
Сироїжка синьо-жовта близька по своєму зовнішньому вигляду до сыроежке сереющей, яка характеризується жовто-коричневим, червонувато-оранжевий або жовтувато-червоним кольором капелюшки. Сереющая сироїжка утворює мікоризу з сосною.
З усіх сироїжок самої смачної вважається сироїжка зеленувата, яка має сіро-зеленого або голубувато-зелений колір капелюшка. М'якоть цього гриба має слабкий їдкий смак або зовсім не їдкий, тому гриб можна використовувати не тільки для маринування або соління, але і для смаження.
Серед сироїжок зустрічаються і неїстівні гриби. До них відноситься, наприклад, сироїжка пекучо-їдкий, яку часом називають блювотної. Її м'якоть володіє сильним їдким смаком, який не изчезает навіть після тривалого вимочування або відварювання.
Сироїжка пекучо-їдкий може рости практично на будь-яких грунтах, зустрічається вона на торфовищах, в соснових і ялинових лісах, на кислих грунтах. Колір капелюшка у сироїжки пекучо-їдкою зазвичай має червонуватий відтінок, найчастіше зустрічається гриб з яскраво-червоним капелюшком, який вважає за краще селитися в листяних і хвойних лісах. Сироїжку пекучо-їдкий з рожевою голівкою можна побачити тільки під березами. Дуже часто трапляється, що недосвідчені грибники, збираючи сироїжки, плутають їх з отруйними грибами. Мали місце отруєння блідими поганками, які помилково потрапили в кошик складальника замість сироїжок. Відрізнити сироїжки з білими або зеленуватими капелюшками від блідої поганки можна за багатьма ознаками. Найголовніше - у сироїжки ніколи не буває кільця на ніжці, та й сама ніжка має циліндричну форму, ніколи не потовщена до основи. Не поспішайте відразу зрізати гриб: уважно розгляньте його, це допоможе вам вберегтися від можливого отруєння власноруч приготованим грибним стравою.
Грибникові слід пам'ятати, що гастрономічні якості їстівних грибів залежать від їхнього забарвлення. Найгіршими вважаються червонуваті сироїжки, оскільки речовини, що надають їх капелюшку таку забарвлення, псують смак грибів. Зате гриби з зеленуватими, фіолетовими, синюватими або жовтими голівками дуже приємні на смак.
До речі, деякі сироїжки дійсно можна вживати в їжу в сирому вигляді. Досвідчені грибники стверджують, що це - дуже смачна страва. Попередньо їх потрібно посолити, щоб позбутися специфічного присмаку грибів. Тому-то сироїжки найчастіше саме засолюють.
Печериця лісовий
Лісовий печериця, на відміну від свого лугового побратима, «стрункий». До того ж капелюшок у нього не плоска, а у вигляді ковпачка, так і колір її не білий, звичайний для багатьох різновидів печериці, а жовтуватий або буруватий.
Селиться лісовий печериця тільки в хвойному лісі, однак у тайговій глушині, далеко від полів і лугів, його неможливо відшукати: цей гриб зустрічається тільки в хвойниках, які ростуть у безпосередній близькості від відкритого простору.
Цікаво, що печериці часто знаходять близько мурашиних куп, а іноді прямо на них. Таке сусідство здається досить кумедним: «палацу», збудованого мурахами, росте гриб на тонкій ніжці з витонченим білим плівчастим кільцем. На вершині мурашника він виглядає як прапор колонії мурашок.
Навіть недосвідчені грибники легко можуть набрати цілий кошик лісових печериць: варто знайти лише один гриб, а всі інші неодмінно знайдуться поблизу. Часто лісовий печериця утворює величезні «відьмині кола».
Крім лісового печериці в лісі живе і печериця витончений, що відрізняється невеликими розмірами. Цей гриб зустрічається поодинці, завжди серед трави. Його можна виявити на газонах, галявинах великих парків, у садах. Гриб відрізняється мініатюрністю і красою, його капелюшок має лише 2,5-3,5 см у діаметрі, а ніжка довжиною 3 см і завтовшки 4-5 див. У нього гострий анісовий запах і такий же смак.
Крім печериці лісового в тих же місцях селиться і печериця серпневий. Зустрічається цей гриб тільки в хвойних лісах, переважно в ельниках. Печериця серпневий зустрічається досить рідко, але кожен грибник вважатиме за щастя виявити такого красеня: з усіх печериць це, без сумніву, самий великий і самий красивий гриб.
Зазвичай печериці серпневі зустрічаються великими групами, причому всі гриби великі, з м'ясистими капелюшками. Дуже гарні вони і за смаковими якостями: йдуть на жарке і для приготування соусів, придатні для маринування та соління.
Відмітні ознаки печериці серпневого - його великі розміри, жовтувата капелюшок з темно-коричневими лусочками. Вірніше всього розпізнати гриб можна з щільної білої м'якоті, яка на зламі злегка темніє. Близькоспоріднений вид печериці серпневого має на капелюшку лусочки охряного або жовто-коричневого кольору.
Польовий печериця найзручніше збирати після дощів на пасовищах, луках, і в садках. У лісі цей гриб практично ніколи не зустрічається. Зазвичай він росте невеликими групами, тому там, де знайдений один печериця, слід шукати і його побратимів. Дізнатися такої печериця можна за подвійним кільцем на ніжці, сірувато-м'ясного кольору пластин і желтеющей на повітрі м'якоті.
Всього у складі роду, найбільшого в сімействі агариковых, налічується 60 видів грибів. Оскільки деякі мікологи схильні розглядати окремі форми грибів як самостійні види, то загальне число видів печериці на планеті, за оцінкою таких фахівців, досягає 90. Найбільш поширеними на території нашої країни є серпневий, що виділяється, двуспоровый, закручений, витончений, кривавий, лісовий, перелесковый, польовий, пурпуровий і рівнинний. Набагато рідше зустрічаються печериці білосніжний, строкатий, плоскошляпковый, плохопахнущий, покрытопленчатый.
******************************************************************************************************************************************************************************************************************
Їжак. Автор: М. М. Пришвін
Раз я йшов по березі нашого струмка і під кущем помітив їжака. Він теж помітив мене, згорнувся і затукал: тук-тук-тук!
Я доторкнувся до нього кінчиком чобота - він страшно пирхнув і піддав своїми голками в чобіт.
- А, ти так зі мною! - сказав я.
І кінчиком чобота спихнув його в струмок.
Миттєво він розвернувся у воді і поплив до берега.
Я взяв паличку, скотив нею їжака в свою капелюх і поніс додому, вирішив: нехай він живе у мене і ловить мишей.
Поклав я цей колючий клубок посеред підлоги і сів читати. Прочитавши газету, я впустив її на підлогу, перейшов на ліжко і заснув.
Сплю я дуже чуйно; чую: якийсь шелест у мене в кімнаті; чиркнув сірника, запалив свічку і тільки помітив, як майнув їжак під ліжко, а газета лежала вже не біля столу, а посередині кімнати. Так я й залишив горіти свічку і сам не сплю, роздумуючи: «Навіщо це йому газета знадобилася?»
Скоро мій мешканець вибіг з-під ліжка і прямо до газети - закрутився, завертівся довкола неї, шумів, шумів і нарешті ухитрився: надів на себе, на колючки, куточок газети і потягнув її, велику, в кут.
Незабаром їжак весь обвернулся газетою і зробив собі з неї справжнє гніздо.
Я задув свічку.
Чую: знову у мене в кімнаті якась робота. Запалюю свічку - і що ж ви думаєте?
Їжачок біжить по кімнаті, і на колючках у нього яблуко. Прибіг в гніздо, склав його там і за іншим біжить в кут, а в кутку лежали на рогоже яблука. Ось їжак підбіг, згорнувся близько яблук, сіпнувся і біжить, на колючках інше яблуко тягне в гніздо.
Так от і влаштувався жити у мене їжачок.
*******************************************************************************************************************************************************************************************************************
Розповідь про зиму «Ліс узимку».
Може мороз вбити дерево?
Звичайно, може.
Якщо дерево промерзне все наскрізь, до самої серцевини, - вона помре. В особливо суворі, малосніжні зими у нас гине чимало дерев, здебільшого - молоденьких. Пропали б і всі дерева, якщо б кожне дерево не хитрило, щоб зберегти в собі тепло, не допускати мороз глибоко всередину себе.
Годуватися, рости, виробляти на світ потомство - все це вимагає великої витрати сил, енергії, великої витрати свого тепла. І ось дерева, зібравши за літо сили, до зими відмовляються від їжі, перестають харчуватися, перестають рости, не витрачають сили на розмноження. Стають бездіяльними, занурюються в глибокий сон.
Багато видихають тепла листя, геть на зиму листя! Дерева скидають їх з себе, відмовляються від них, щоб зберегти в собі необхідне для життя тепло. А до речі, скинуті з гілок, гниють на землі листя самі дають тепло і оберігають ніжні коріння дерев від промерзання.
Мало того! На кожному дереві є панцир, який захищає живу плоть рослини від морозу. Все літо, кожен рік відкладають дерева під шкіркою свого стовбура і гілок пористу коркову тканина - мертву прошарок. Пробка не пропускає ні води, ні повітря. Повітря застоюється в її порах і не дає виділятися тепла з живого тіла дерева. Чим старше дерево, тим товща у нього корковий шар, ось чому старі, товсті дерева краще переносять холод, ніж молоденькі деревця з тонкими стовбурами і гілками.
Мало і коркового панцира. Якщо лютий мороз зуміє і під нього пробитися, він зустріне в живому тілі рослини надійну хімічну оборону. До зими в соках дерев відкладаються різні солі і крохмаль, перетворений в цукор. А розчин солей і цукру дуже холодоустойчів.
Але найкраща захист від морозів - пухнасте сніжне покривало. Відомо, що дбайливі садівники навмисне пригинають до землі зябкие молоді фруктові деревця і закидають їх снігом: так їм тепліше. У багатосніжні зими сніг, як пухова ковдра, накриває ліс, і вже тоді лісі не страшна ніяка холоднеча.
Ні, як не лютуй мороз - не вбити йому нашого північного лісу!
Вистоїть наш Бова-королевич проти всіх бур і снігопади.
Автор: Ст. Ст. Біанкі
Розповідь про зиму «Зимова ніч».
Настала ніч у лісі.
По стовбурах і сучьям товстих дерев постукує мороз, пластівцями обсипається легкий срібний іній. У високому темному небі видимо-невидимо розсипалися яскраві зимові зірки.
Тихо, беззвучно в зимовому лісі та на лісових снігових галявинах.
Але і в морозні зимові ночі триває прихована життя в лісі. Ось хруснула і зламалася мерзла гілка - це пробіг під деревами, м'яко підстрибуючи, заєць-біляк. Ось щось упала і страшно раптом захохотало: десь закричав пугач. Завили і замовкли вовки.
З алмазної скатертини снігів, залишаючи візерунки слідів, пробігають легкі ласки, полюють за мишами тхори, безшумно пролітають над сніговими заметами сови.
Як казковий вартовий, сів на голому суку головатий сірий совеня. В нічній темряві він один чує і бачить, як іде в зимовому лісі прихована від людей життя.
Автор: В. С. Соколов-Микитов
Оповідання для дітей «Чому?»
У мене за вікном кормова поличка для птахів. Прилітають на неї одні горобці. Але я їх не проганяю: я по горобцях температуру дізнаюся.
Якщо горобці на поличці гладенькі та акуратненькі - значить, тепло на дворі. А якщо скуйовджене, ніби надуті, - тут вже бережи вуха і ніс! Я давно помітив: вдарить мороз - горобці відразу распушатся. А ось для чого, не зрозумію?
Якщо знаєте, поясніть.
Автор: Н. В. Сладков
Немає коментарів:
Дописати коментар